Ви читаєте частину 12.
Перед нею – переходи на попередні частини:
частина 01, роки 1931 – 1941
частина 02, роки 1941 – 1949
частина 03, роки 1949 – 1958
частина 04, роки 1958 – 1962
частина 05, роки 1962 – 1963
частина 06, роки 1963 – 1966
частина 07, роки 1966 – 1967
частина 08, роки 1968 – 1970
частина 09, роки 1971 – 1973
частина 10, роки 1973 – 1975
частина 11, роки 1976 – 1978
Анонс статті: події, предмети, цікавинки, все, що нас оточувало і помаленьку забулось.
Продовжую згадувати.
Я не стверджую, що саме в 1978 році, але стверджую, що приблизно в 70-х роках нас при виплаті зарплати перестали довбати облігаціями. Лотерейки залишились, “кожному на 5 карбованців лотерейок”, але примусове отримання облігацій замість частини зарплати кудись потихеньку зникло.
Інформаційна довідка. Облігація.
Облігація (лат. Obligatio «зобов’язання») – емісійний борговий цінний папір, власник якого має право отримати від емітента облігації (в даному випадку – рідної держави) в обумовлений термін (в даному випадку – колись повідомлять в газетах) її номінальну вартість грошима або у вигляді іншого майнового еквівалента (в даному випадку – лише грошима). Також облігація може передбачати право власника на отримання відсотка від її номінальної вартості (в даному випадку – власник обійдеться) або інші майнові права.
Дохід інвестора може складатися з двох складових: періодичних виплат в обумовленому розмірі (купонний дохід) і різниці між ціною покупки облігації та ціною погашення (дисконтний дохід).
Це формальна інформація, а тепер – по ділу.
Особисто я зіткнувся з поняттям облігацій вже при отриманні перших зарплат в рідному “Трансгазі”. Несподівано при отриманні зарплати касирка повідомляє: кожному на суму (30-50-70) карбованців, сума абсолютно довільна, потрібно придбати облігацій, тому що у нас (кінець кварталу, кінець року, таке розпорядження, ще якісь варіанти).
Значить, приносиш додому не всю зарплату, а лише частину зарплати, у нас не дуже нагліли, а тому сума, яку потрібно було “відкусити” на облігації, не перевищувала третину зарплати.
Кажуть, що в деяких організаціях на облігації йшло аж до половини зарплати, а в війну, кажуть, подекуди в якийсь невезучий місяць можна було замість всієї зарплати отримати облігації. Особисто я про облігації під час війни нічого не можу сказати, мені війна запам’яталась в основному смертями і голодом.
Що ж робити з тими облігаціями ? Якщо є можливість, то можна кудись сховати, і чекати певну кількість років, доки надрукують офіційне розпорядження, що облігації з такого-то року по такий-то рік можна погасити в ощадкасі, отримавши замість облігації справжні гроші, саме ту кількість грошей, яку колись недоплатили при отриманні зарплати, коли примусово всунули ці облігації.
Але ця сума не точно така, а на 3% більша, бо роки пройшли, от і прибуток.
А що робити, коли гроші потрібні вже, зараз, а ти замість грошей маєш облігації ? Держава про це не подумала, але люди подумали. Біля ощадкас вештаються бариги, в яких можна облігації обміняти на гроші, найбільш жадні бариги міняють по курсу 1:10 (за облігацію вартістю 100 карбованців дають 10 карбованців), а бариги, які знають толк в бізнесі, міняють навіть по курсу 1:5. Барига дає по дві десятки за сотню і знає, що колись буде в великому плюсі.
Облігації були не лише мертвим фінансовим грузом, який чекав обміну на гроші. Ці облігації були також лотереєю. Кожен рік друкувалась таблиця виграшних номерів облігацій, серед виграшів на всю країну були аж 2 чи 3 автомобілі “Волга ГАЗ-24”, деяка кількість автомобілів “Москвич” чи “Запорожець” чи навіть “Жигулі”, а також виграші по 1000 карбованів, 100 карбованців і 3 карбованці.
Якщо хтось вигравав автомобіль і хотів мати автомобіль, то він, звісно, отримував автомобіль. Але траплялись випадки, коли щасливчик не хотів мати машину. Невже він замість машини отримував штатну вартість машини ?
Ага, якраз.
Таку облігацію, хоча із значним ризиком, але можна було продати. Люди, які не хотіли зайвого ризику, продавали виграшну облігацію лише в два рази дорожче номіналу. Іноді їхні покупці купували таку облігацію не для себе, а для того, щоб її ще дорожче перепродати. Одного разу в газетах надрукували розгромну статтю, як доблесна міліція СРСР розкрила значну аферу: виграшна облігація з номінальною вартістю виграшу 5000 карбованців (автомобіль “Москвич”) була продана кінцевому покупцю за 30000 карбованців. В шість раз дорожче номінала.
Ну, хоче людина виграти машину ! Гроші є, а щастя нема.
Крім надії виграти щось “по облігації”, була у нас ефемерна надія і на інші лотереї. Шанси щось виграти в державну лотерею були настільки малі, що ніхто не хотів ці лотерейки купувати. Це назавжди залишилось в фільмі “Діамантова рука” з незабутніми Нікуліним, Мироновим, Папановим та іншими хорошими акторами. Знаменита фраза з фільму “Не будуть брати – відключимо газ” стала просто крилатою. Хоча з 1970 року в СРСР з’явилась лотерея, яку купували без примусу. Виграшні номери (6 номерів із 49) гравець вибирав і закреслював сам, це давало надію, що комбінація чисел, яку сам вибрав, обов’язково може виграти. Серед призів були лише гроші, але (не забувайте, що це СРСР) щасливчику, який вгадав всі шість номерів, надавалось право купити автомобіль. Ця популярна лотерея отримала назву “Спортлото“. Різноманітні модифікації такої лотереї живуть і досі, в багатьох країнах, і вони досі користуються популярністю.
Вірять люди в своє щастя.
До Олімпіади в Москві залишається ще два роки, а у нас тут сталась подія.
Ідіот написав книгу. Формально кажучи, нічого видатного в цьому нема.
Інформаційна довідка. Ідіоти.
Ні, я не про політиків. Хворі, які страждають ідіотією, дуже часто не можуть ходити, їм недоступна осмислена діяльність. Ідіоти вимовляють лише окремі звуки і слова, часто не розуміють мови довколишніх, не відрізняють родичів від сторонніх. Вони не здатні до самостійного життя, і традиційно перебувають (за згодою родичів) у спеціальних установах для глибоко розумово відсталих.
Шкода людей, які мають таку важку інвалідність. Ми можемо жорстоко обізвати не дуже розумну людину ідіотом, не думаючи про те, яка велика ця образа для думаючої людини. Жаль, що ми буваємо жорстокі.
Але цього недоумка вважали ідіотом майже всі. Він давно вже не розумів, які дії він робить, він слабо розумів зміст всіх тих слів, які читав по надрукованому тексту. Здоров’я вистачало, щоб помаленьку пройти кілька десятків метрів, а розуму вже не вистачало ні на що. Але недоумок вперто керував Радянським Союзом, причому був одночасно і політичним лідером правлячої партії (КПРС), і головою виконавчого органу (Рада Міністрів). Заодно Брежнєв був головним героєм анекдотів, разом з Чапаєвим, Вовочкою та іншими.
Тепер повторюю: ідіот написав книгу. Книга була зовсім малесенькою, текст книги розміщувався на одній газеті стандартного формату. Ця “видатна” книга, написана Брежнєвим, називалась “Малая земля”, і її належало прочитати всім жителям Радянського Союзу, які вміли читати.
Прочитати треба було негайно. В якийсь із робочих днів, близько шести годин ранку, в нашу квартиру дзвонить листоноша, він винувато посміхається, і пояснює, що у нього наказ: всім, хто проживає на його ділянці доставки пошти, з самого ранку особисто передати газету із надрукованою “видатною книгою”. Я не став лаятись на ні в чому не винуватого працівника пошти, та й відніс газету в туалет, добре знаючи, яке буде призначення цієї газети.
Інформаційна довідка. Туалетний папір.
До появи паперу люди для гігієнічної і потрібної санітарної дії використовували сіно, траву, і що під руку попадеться. Правду кажучи, мені згадались довоєнні і воєнні роки, коли кожен більш-менш чистий клаптик паперу мені краще було використати в школі замість зошита, а для гігієнічної дії використовувалось, як правило, сіно, чи свіжа трава.
В стародавньому Римі, кажуть, для цього використовувалась губка на паличці. Казковий герой, велетень Гаргантюа підтирався живою гускою.
В Європі виробництво туалетного паперу почалось приблизно з середини 19-го століття.
Через 120 років, в 70-х роках 20-го століття в Радянському Союзі також почав випускатись туалетний папір, Його традиційно було важко купити, так що абсолютним чемпіоном по гігієнічному використанню типу “підтирання” була газета.
То що там з книгою ? Нехай ніхто не думає, що комусь вдалося цю нікчемну книгу НЕ ПРОЧИТАТИ. Ніякої надії, бо в багатьох організаціях почали проводитись примусові семінари по цій книзі, з прочитуванням і розжовуванням кожної сторінки. Найбільше цією книгою згинали армію, щотижня, в кожний четвер було безжалісне примусове “обговорення” і аналіз “прочитаного і обговореного”. В армії це називали “парт-полит-работа” (ППР), хоча люди швидко придумали іншу розшифровку скорочення ППР: “попиздели, попиздели и разошлись”.
Книга видавалась також в аудіо-форматі, в вигляді набору вінілових пластинок.
Книгу нескінченно читали по радіо.
Може, досить ? Ні, щоб не мало було, Брежнєв швидко “настрочив” ще дві книги, кожна книга також легко розміщувалась на одній газеті, книги називались “Возрождение” і “Целина”. Це вже вам не просто книги, а трилогія. Автором “трилогії” був, звісно, не Брежнєв, фактично книги були написані групою професійних журналістів. За цю “трилогію” Брежнєв у квітні 1980 року був удостоєний Ленінської премії з літератури. Що тут скажеш ! Великий урожай з “Малої землі”.
Якби Брежнєв не помер через кілька років, то без сумніву, він написав би ще п’ять аналогічних книг звичного для Брежнєва розміру, по газеті на книгу. Я не жартую, не вигадую, і не сміюсь. Після смерті Брежнєва були опубліковані його книги “Жизнь по заводскому гудку”, “Чувство Родины”, “Молдавская весна”, “Космический Октябрь” і “Слово о комунистах”. Щоб не виглядало занадто убого, всі ці “книги” були видані як глави одної книги з назвою “Воспоминания”, разом з першими трьома книгами.
Ось такий літератор.
А ще цей молодець нагородив себе найвищим державним орденом “Перемога”.
Цей орден був затверджений в 1944 році як найвища військова нагорода воєначальникам, ним було нагороджено 12 полководців СРСР і 5 іноземців, серед іноземців – польський маршал Роля-Жимерський, американський генерал Ейзенхауер, британський маршал Монтгомері, югославський маршал Тіто і румунський король Міхай.
А в 1978 році до цієї почесної команди додалося старе непотріб’я, яке один раз аж кілька днів було на фронті. Ми давно вже не гордились нашою країною, бо не було чим гордитись, але після нагородження Брежнєва орденом “Перемога” нам було справді соромно. А музичні холуї навіть пісню склепали, не важливо, які там були слова, але пісня була заради слів “И потому вы вам вручаем орден, наш Генеральный секретарь”. Лише в 1989 році інший Генеральний секретар ЦК КПРС, Михайло Горбачов анулював нагородження Брежнєва орденом “Перемога”.
Що й казати, досить політизованим був 1978 рік. В цьому році досить відомого дисидента, композитора Ростроповича позбавили громанянства СРСР, а заодно з Союзу втік ще один “перебіжчик”, “дисидент”, одним словом, “поганий”, його звали Аркадій Шевченко, і він був заступником Генсека ООН і повноважним представником Радянського Союзу в ООН. А ще одному дисиденту, Щаранському, “пришили” шпигунство і дали 13 років ув’язнення.
Хто там ще хоче щось сказати проти влади ?
Це в наш час можна строчити в якомусь Фейсбуці будь-яку дурню, і вважати себе “борцем за що-небудь”, зовсім не боячись покарання. А тоді можна було розказати в веселій компанії політичний анекдот, і за це сісти на певну кількість років. Згадався простий анекдот про ризикових людей:
“В США любителі ризику збираються разом, кожен бере в руку пістолет і стріляє собі в ногу. Але лише в одному пістолеті, невідомо якому, є куля.
У Франції любителі ризику збираються разом, викликають необхідну кількість проституток і цілу ніч проводять в такій компанії. Але лише одна проститутка має венеричне захворювання.
В СРСР любителі ризику збираються разом, випивають і розказують політичні анекдоти. Але ніхто не знає, хто в цій компанії – стукач КДБ”.
Не люблю згадувати політику. Дивно, але трапляються політичні події, які заставляють радіти навіть нас, жителів СРСР, яким вже поперек горла стоїть вся ця політика. В 1979 році войовничі в’єтнамці, в яких, без сумніву, залишалось надзвичайно багато радянських боєприпасів після власної громадянської війни, розібрались із кривавим, кошмарним режимом в сусідній Камбоджі, її на той час називали Кампучія. Режим правителя Кампучії Пол Пота, який знищив два з половиною мільйони своїх громадян, був не менш жорстоко повалений силами в’єтнамців. Наступні керівники Кампучії вже не підтримували “комуністичну” орієнтацію країни, і хоча рай не збудували, але країна перестала нагадувати велетенський концтабір.
Не люблю згадувати політику, але є речі. які, на щастя, відірвані від політики. Ось, наприклад, в 1979 році недалеко від Донецька сталась авіаційна катастрофа.
Чомусь більшість поганих подій відбувається біля Донецька.
В небі зіткнулися два пасажирські літаки ТУ-134, загинуло 178 чоловік. Мабуть, про цю подію написали би маленькі заміточку в місцевих газетах, але цього разу заміточкою не обійшлось. На борту були 17 футболістів ташкентського клубу “Пахтакор”,
Була футбольна команда, і нема. Через деякий час було вирішено з інших футбольних клубів СРСР направити до “Пахтакора” по одному футболісту, так була зформована практично нова футбольна команда.
Комісія, розслідуючи аварію, розглядувала різноманітні версії трагедії, але виявилось, що причиною є звичайна помилка диспетчера. Трагедія залишається трагедією, хоча є деякі дивні містичні особливості. Одного з футболістів “Пахтакора” звали Михайло Ан, він боявся літати, йому колись циганка нагадала, що він помре в повітрі. Але літати доводилось немало, товариші по команді жартували над ним, що, мовляв, йому не можна літати літаками “АН“, але можна літаками “ТУ” чи “ИЛ“. Саме в літаку “ТУ-134” футболіст загинув.
Обійдемось без містики. “Тушки” ТУ-134 добре себе зарекомендували, цей літак був дуже популярний на внутрішніх авіалініях, і хтось може не повірити, але є навіть анекдот про цей літак:
“Пасажир летить перший раз в літаку “ТУ-134Б” і допитується у бортпровідниці:
– А чому літак називається ТУ-134Б ?
Бортпровідниця пояснює:
– “ТУ” – це від прізвища конструктора Туполєва, літак може взяти на борт до 130 пасажирів, і ще два пілоти і дві бортпровідниці, в сумі 134.
Пасажир уточнює:
– А чому в кінці “Б” ?
Бортпровідниця призадумалась.
– Чому “Б” ? Дуже просто. В цьому рейсі з нами Маринка летить.“
Щось я забуваю про особисті події. Що може зруйнувати звичайне, спокійне життя сім’ї ? Кажуть, що це може бути пожежа, землетрус, ураган, все це так, але на нас насувається інший катаклізм.
До нас безжалісно наближається переселення.
Тихі, непримітні приватні будиночки Куликового поля будуть знесені, зрівняні з землею, і на очищеному будмайданчику будуть побудовані нові, багатоквартирні будинки. Хороша, начебто, подія.
Подія хороша, але не для тих людей, яких будуть переселяти. Люди, які жили в своїх будинках, хтось мав більший будинок, хтось менший, хтось мав досить великий город, а хтось мав невеличкий, всі ці люди замість свого житла отримають “квадратні метри”. Це в наш час є певні норми і правила, згідно яких може руйнуватись старе житло, а людям, які там жили, надається нове, і якщо хтось не знає, то площа нового житла, згідно діючих сучасних норм, має бути не менш як в півтора рази більша, ніж те саме колишнє житло.
Ні, нас переселяли за іншими правилами: на людину не менше, ніж 5 з половиною квадратних метрів житлової площі, і не має ніякого значення, який у тебе був будинок. Куликове поле почнуть зносити, звісно, не з середини, а з самого краю. Тобто почнуть із нас, бо на самому краю Куликового поля живемо ми.
Скільки довелося побігати по судах, по різних інстанціях, щоб добитися після переселення не мінімального житла, а такого житла, в якому можна було би жити. Ні, це я згадувати не буду, я не хочу навіть в своїх думках повертатись до тих неприємних подій. За якійсь рік, приблизно з 1978 року по 1979, нас переселили, і ми почали жити в багатоповерховому будинку.
Стільки нового дізнались ! В Києві, виявляється, є таргани.
Інформаційна довідка. Таргани.
Російське слово “таракан”, так само як українське “тарган”, походить від чуваського tаr-аqаn «втікач», в основі якого тюркське слово täz (втікати). У Німеччині та Чехії тарганів називають “russen“, тобто росіянами, в Сербії називають “бубарус” (жук-росіянин). Чорних тарганів називають “schwaben“, а серби мають для них назву “бубашваба”. Деякі види тарганів досягають довжини 95 мм. А всього в світі близько 4000 тарганів, живуть таргани на нашій планеті близько 300 мільйонів років. Є рідкісні декоративні таргани, кубинські та мадагаскарські. В Україні найбільш поширені тарган-прусак, тарган чорний і тарган лапландський.
Дивно зараз це згадувати, але якось так вийшло, що від самого мого народження, де б я не жив, вчився, працював, а тарганів не бачив.
Невже таке може бути ?
Може бути, тому що було. Їх чомусь не було навіть в студентському гуртожитку, коли я вчився в політехнічному інституті у Львові. Але справжнього таргана я раніше один раз бачив.
Коли я перейшов працювати в підрозділ “Укргазпром”, в моїй роботі з’явились регулярні відрядження в Москву, або в інші великі міста. Одного разу, обідаючи в Москві в кафе, я побачив, що на мій стіл виліз дивний невеликий жук, я таких жуків раніше не бачив. Жук не дуже мене боявся, він нишпорив по столу, шукаючи, без сумніву, якусь їжу. Я насипав жукові крихти хліба, жук почав зацікавлено їх вивчати, а я покликав офіціантку і запитав, що за дивні жуки у них в кафе.
Я не знав, що в людини може бути така швидка реакція. Офіціантка неймовірно швидким рухом долоні роздавила жука, акуратно витерла залишки жука зі столу і строго сказала мені:
– У нас их нет. Это случайно заполз.
Я попробував вияснити у офіціантки, що це за жук, але почув відповідь:
– Не издевайтесь. Это таракан, но у нас их нет.
Приїхавши додому, я розказав, що бачив у Москві справжнього таргана, правда, бачив недовго.
Хто ж знав, що це добро є і в Києві, і так багато ! Я не знав, що наступні кілька років пройдуть під прапором безжалісної домашньої боротьби з тарганами.
А ще люди вміють заливати водою нижні квартири.
А ще люди то музику ввімкнуть так, що будинок трясеться, то лаються і кричать так, що всі сусіди знають, хто від кого отримав, і за що.
А буває, що насруть десь біля ліфта, чи на сходах.
Так ось ти яке, справжнє міське життя ! Стільки років жив в Києві, а Києва не знав.
Ні, це ще не все. Довелося познайомитись ще з одними жителями Києва. Переселившись із свого будинка в квартиру, всі сили і весь вільний час спочатку тратили на ремонт в квартирі, не дуже турбуючись про свій теперішній комфорт. Форточки не захищені від комарів ніякою сіточкою, комарі вночі трохи допікають своїми укусами, під ранок в багатьох місцях на тілі малесенькі червоні ранки від комариних укусів. Проходить літо, починається осіть, а комарі все кусають. Настає пізня осінь, але комарі нас вперто кусають.
Тут щось не так.
У нас тут не лише таргани. У нас, виявляється, ще й клопи. Тепер ми воюємо і проти тарганів, і проти клопів.
Пригадую анекдот тих часів.
На підлозі сидить самка таргана, а до неї з двох сторін повзуть самці. Один кричить другому:
– Геть звідси, вона моя !
Другий спокійно відповідає:
– Подумаєш, бери її собі. Я вчора познайомився тут з одною, то ледве хлорофос не підхопив.
І хлорофос, і дихлофос, і різні там “Прими”, і ще хто зна які отрути ми застосовували проти наших мучителів. Через кілька років боротьбу з ними продовжували наші діти, бо ми з дружиною переїхали в село, недалеко від Києва, і знову забули і про тарганів, і про клопів. А на початку 2000-х років таргани і клопи потихеньку зникли з Києва, залишившись лише в деяких будинках із особливо пропитим контингентом, а також в особливо засраних робітничих гуртожитках. Дехто вважає, що тарганів і клопів задавило засилля мобільного зв’язку, інші кажуть, що це вплив сигналу WiFi в наших будинках, а ще є версія, що причиною є пластикові вікна.
Те, що не могли зробити ми, зробила за нас погана екологія.
Але ми і без екології вміємо зробити собі і іншим біду. В 1979 році, за кілька днів до Нового року, ми вдерлися зі своїм “комунізмом” в Афганістан.
Інформаційна довідка. Афганістан.
Формування афганських племен – приблизно X століття.
Формування держави – середина XVIII століття.
Населення – пуштуни, таджики, хазарейці, узбеки, туркмени та інші.
Експорт – наркотики і все інше, що вдається виростити.
Імпорт – майже все.
Природні ресурси – є, і немало.
Чисельність населення – більше 12 мільйонів.
Медицина: лікарів в країні близько 200, зубних лікарів – близько 50, медсестер – близько 600.
Війни – регулярно і багато.
Які країни завойовували Афганістан ? Ні одна, і ніколи.
Саме в таку країну Радянським Союзом були кинуті десантні війська, які захопили столицю Кабул, захопили палац Аміна, і надалі формальним керівником країни був поставлений Бабрак Кармаль, Я не стану описувати людські жертви і нескінченні витрати на війну, яку Радянський Союз вів в Афганістані. Добре, що ніхто з моєї родини не був відправлений воювати а Афганістан, і не загинув там.
Так пощастило не всім. За 10 років війни в Афганістані загинуло приблизно 1.5 млн людей. За ті самі 10 років начебто загинуло лише 15 тисяч військовослужбовців СРСР, які воювали в Афганістані.
Або за кожного нашого вбитого солдата в Афганістані було вбито приблизно 100 людей.
Або брехливість нашої офіційної “статистики” СРСР не має меж.
Нелегко мені продовжувати. Зроблю паузу.
Ви прочитали частину 12.
Продовження – в частині 13, роки 1979 – 1980