Спогади однієї людини. Частина 02. Роки 1941-1949

Реклама від Google



Ви читаєте частину 02.
Перед неючастина 01, роки 1931 – 1941

Анонс статті: події, предмети, цікавинки, все, що нас оточувало і помаленьку забулось.
Треба продовжувати свою розповідь, бо недобре почати щось розказувати, але потім припинити. Я продовжу з осені 1941 року, коли зник мій тато. Був у нас тато, і немає, і не знаємо, що з ним. Ми побачимо тата лише в 1949 році.

Як живе сільська сім’я ? Мабуть, вирощує врожай, відгодовує корів, свиней, словом, живе звичайним сільським життям. Кожен, хто читав книги, думає, що саме так. Насправді сільська сім’я носить воду і рубає дрова, вона це робить завжди, незалежно від будь-яких інших умов. Якщо сільського жителя спитати, чим відрізняється сільське життя від міського, то спочатку він згадає, що не треба носити воду і заготовлювати дрова. Це зовсім не трагедія, навіть не проблема, коли живеш звичайним, розміреним сільським життям, але є деякі особливості, коли навколо тебе війна.

Немає тата, і коників наших теж немає, і у сусідів коней немає, і деяких сусідів вже немає, і ніхто з лісу дрова не привезе. Дрова треба, як стемніє, потрошки носити з лісу на собі, ризикуючи нарватись на патруль, який спочатку стріляє, а потім дивиться, куди саме він стріляє. Мама не має здоров’я ходити далеку відстань до лісу, ми з Марійкою вдвох до лісу не підемо. Якщо збереться група, хоча б кілька чоловік, то можна ризикнути, піти до лісу, і намагатись з останніх сил принести з лісу якнайбільше дров.
Треба дрова, бо настане зима, і не врятуємось від холоду, якщо не матимемо чим обігрітись в хаті. Я на все життя запам’ятав: роби те, що каже мама, це врятує життя і тобі, і мамі, і всій сім’ї. Заготовлюємо сіно, бо корова взимку без сіна пропаде, а без неї ми пропадемо. Картопля глибоко схована в кількох місцях на городі, бо як триматимеш картоплю в одному місці, то її просто вкрадуть ті сусіди, яким ще важче, ніж нам.

Беззаконня. В селі є кілька місцевих селян, з яких німці організували місцеву “поліцію”, але толку з такої поліції ніякого, вони лише патрулюють вулиці вдень, а вночі – лише німецький озброєний патруль. На хаті із створеною “поліцією” повісили вивіску “POLIZEI“, а ми знаємо, що правильно читається “поліцай”, бо ще до війни трошечки вчили німецьку. Саме тому поліцейських називаємо “поліцаями”. Форми у них ніякої, лише біла пов’язка на руці. Підтримання хоч якогось правопорядку серед місцевого населення відсутнє, а голодну людину не зупинить від кражі навіть самий надійний порядок. Поліцаям головне, щоб у німців не крали продукти. Німецька форма зовсім не чорна, як у сучасних фільмах, а сіро-зелена. Дивишся сучасні фільми і починаєш вірити, що замість війск Вермахту всюди воювали підрозділи СС. Йде німець по сільській вулиці, він йде не струнко і підтягнуто, як у сучасних фільмах, а йде собі, як людина, не турбуючись, який у нього вигляд. Дехто з німців просто не звертає увагу на місцевих поодиноких дорослих прохожих, або дітей, а дехто навіть кивне головою, здороваючись. Якоїсь видатної “німецької культури” ніхто не помічає, німець може, йдучи по вулиці, їсти апельсин, і шкірку з апельсина викинути собі під ноги. Перший раз в житті я побачив апельсини саме у німців.

Інформаційна довідка. Апельсини.
Один апельсин містить таку дозу вітаміну C, що його споживання забезпечує денну норму цього вітаміну для людини. Апельсин сприяє зміцненню імунної системи і покращує обмінні процеси. Найбільші світові експортери апельсинів – Південна Африка, Єгипет, Туреччина. В наш час до світових експортерів (не імпортерів, а експортерів) апельсинів додались також США та деякі країни ЄС. Кислота, що є апельсинах, є в основному, як не дивно, лимонною, “апельсинової” кислоти не існує. З шкірки апельсина виготовляють апельсинову ефірну олію, але вона використовується в парфумерії, а не як “звичайна” соняшникова олія.

Хочеться попробувати, що то за диво-апельсин, але контактів з німцями краще уникати. Один раз, без дозволу мами, вирішив спробувати, наклав в невеличкий кошик малосольних огірків з нашого города, взяв знайдену на вулиці шкірку від апельсина і пішов до завода, де на той час були розміщені німці. Показав якомусь німцеві кошичок з огірками і шкірку від апельсина, німець відніс кудись в приміщення огірки і виніс мені мій кошик, в який поклав три апельсини. Мама потім дуже сердилась на таку мою нерозважливість, але ми з Марійкою тоді попробували апельсини, і мама також. Наступного разу я з’їв апельсин приблизно через 20 років, це був початок 60-х років, а апельсини вдалось купити, коли був у відрядженні в Москві.

А зараз війна, зима, закінчується 1941 рік, і німці впевнені, що скоро воєнні проблеми для них закінчаться, ось тільки візьмуть Москву. Німці вірять, що воєнні незручності тимчасові, що почнеться мирне життя, хтось залишиться “освоювати” нові землі, а хтось повернеться додому. Ми також віримо, що війна от-от закінчиться, і мирне життя, ми дуже надіємось, буде кращим. Німецький вчитель в школі так-сяк розуміє нашу мову, я пробую пояснити, що тато поїхав в Станіслав і пропав, і прошу поради, як тепер, при німецькій владі, нам знайти тата. Німець заспокоює, що тато, без сумніву, живий, і зараз, мабуть, в таборі, і повернеться відразу після закінчення війни.

Історична довідка. Концентраційні табори.
Концентраці́йний та́бір – це в’язниця для військовополонених і цивільних у воєнний час. Перші концентраційні табори створено англійцями для африканських жінок і дітей під час Другої англо-бурської війни в Південній Африці в 1899 році. Табори звільнюються після закінчення війни і обміну військовополоненими. Існують концентраційні табори і без війни, в 1921 році у РРФСР було 122 табори. При цьому у 117 таборах НКВС перебувало близько 60 тисяч ув’язнених, у таборах ВЧК понад 25 тисяч – разом близько 100 тисяч ув’язнених. Восени 1923 року було вже 315 таборів, з яких найвідоміший СЛОН (Соловецкий лагерь особого назначения) – послужив основою виниклої згодом системи трудових таборів ГУЛАГу (ГУЛаг – Главное Управление Лагерей).
В Німеччині в 1933 році було близько 50 таборів масового ув’язнення, в тому числі Дахау, Ораніенбург, Естервеген та Заксенбург.
За час Другої світової війни німцями було створено близько 5 тисяч концентраційних таборів в Німеччині і в окупованій німцями Європі. Існували у німців також «трудові табори» (Arbeitslager), у них здійснювалася програма «Знищення через працю» (Vernichtung durch Arbeit).

Як ми дотягли до весни ? Мабуть, нам допомагала віра в те, що все це повинно досить скоро закінчитись. Хоча німці кажуть, що з Москвою щось пішло не так, і закінчення війни відкладується, але надворі весна, і хочеться вірити, що тепер стане легше.
Ні, стає гірше.
Стає значно гірше. Закінчуються харчові запаси, а у кого вони закінчились, той не має де купити їжі. Ви подивіться, чи не закінчився хліб у вас на кухні, а може, закінчилось масло, чи закінчуються яйця. Сходіть в найближчий магазин і купіть.
Але як це робити нам весною 1942 року ? Десь, мабуть, працює якась грошова система, є якісь гроші, є якась робота, є магазини, є вся структура для підтримання нормального життя. Все це десь може існувати, але всього цього немає у нас.

НАТУРАЛЬНИЙ ОБМІН
Приходить сусідський хлопець і просить: віддайте нам свого пса, бо помремо. Ми розуміємо, що треба віддати, все одно доведені до відчаю люди вночі вкрадуть пса і все одно з’їдять. Ми віддаємо йому нашого пса і просимо потім принести нам нашийник. Через день хлопець приносить нам нашийник, мама запитує, чи смачний був пес. Хлопець відповідає, що дуже смачний, і що пса ще не не повністю з’їли, ще залишилось на кілька днів. Замість нашого пса нам сусіди дали здоровенну каструлю, не каструля, а справжній баняк, от тільки немає їжі, щоб в тій каструлі щось готувати. Вже в травні чи в червні сусідська сім’я все одно померла, останніми померли молодша сестра того самого хлопця і його мама. Коли ми бачили їх останній раз, вони вони ходили вздовж поля, вишукуючи квіточки, які у нас називали “братчики”, мабуть, братчики були не такі гіркі, як інший бур’ян, і пробували їсти ті квіти. Вже не було у них хоч чогось, що можна обміняти на їжу, а просити даремно, інші також виживають з останніх сил.
Мабуть, хтось скаже, що треба було тим людям допомогти. Думка непогана, але легше допомагати, якщо є залишки їжі, а коли сам економиш кожен кусочок, допомогти іншому немає сил. Хто дожив до нового врожаю, той додав собі ще рік життя, а дожили не всі.

Корова наша ще жива, і залишки старої картоплі ще є. Крім картоплі, зелені з города, молока і сиру я вже інших продуктів харчування не знаю. Мама віруюча, і молиться за життя корови, бо невідомо, як проживемо без корови. Ніхто не дивується і вже не жахається смерті від голоду. Навчання в школі непомітно завмирає аж до осені, і в мене більше часу, щоб пасти корову, обробляти з мамою і Марійкою город, косити траву для зимових запасів сіна і, як тільки є нагода, заготовляти якісь дрова на майбутню зиму. Добре, що їжа є, хоча їжа без солі. Якось непомітно закінчилася сіль, і ми переконались, що солі нема ніде. Замість солі можна використати якусь “ропу”, це бруднувато-зелена солена вода. Хтось звідкись привіз чи приніс в село цю ропу, і тепер підторговує нею, обмінюючи на їжу. Сірники також відсутні, але у німців можна виміняти сірників за свіжу зелень з города. Кожен сірник треба берегти, замість того, щоб запалити сірником, мама посилає мене до кількох найближчих сусідів, може, у когось горить вогонь, можна взяти жару і принести додому. Іноді у нас беруть жар, це звична справа, бо невідомо, коли ще вдасться дістати сірників.

Також неможливо дістати ні свічок, ні гасу для освітлення хати вечорами, і ще одна неприємність: мила також нема. Якщо у когось пропадуть миючі засоби, ділюсь секретом: брудну одежу добре змішайте з попелом, а тоді відмийте все чистою водою. Може, одежа не стане ідеально чистою, але значно чистішою.
Від закінчення війни і аж до самої смерті моя мама слідкувала, щоб у хаті були запаси сірників, солі і мила. В 1976 році не стало тата, потім померла мама, а тих велетенських маминих запасів нам вистачило, здається, років на десять.

Час завмер, незважаючи на те, що закінчилось літо, настала осінь, навіть почалось навчання в школі. Ми знаємо, що нас чекає зима, і начебто все робимо, щоб пережити зиму. Не можу пригадати ніяких подій аж до весни 1943 року, мені справді здавалось, що час завмер. Дещо все-таки змінилось, деякі німці трохи вивчили кілька десятків наших слів, ми також приблизно стільки слів вивчили по-німецьки. Помітно, що німцям вже в печінках сидить їхня власна війна, і вони задоволені, що вони тут, а не на фронті. Кажуть, що на фронті у німців якісь великі бої, і великі втрати.

Історична довідка. Сталінградська битва. Курська дуга.
Приблизний період боїв під Сталінградом (колишня назва – Царицин, з 1925 року – Сталінград, з 1961 року – Волгоград) від 17 липня 1942 року до 2 лютого 1943 року. Під Сталінградом Німеччина втратила близько 2000 танків, близько 3000 літаків, радянські втрати – 4341 танків і 2769 літаків. Колосальні людські втрати Радянської армії досі не названі, приблизні німецькі втрати – близько 150 тисяч солдат вбитими і близько 100 тисяч взятими в полон.
Битва на Курській дузі тривала з 5 липня по 23 серпня 1943 року. В цей період біля сіл Прохоровка і Ольховатка відбувся найбільший за всю війну танковий бій. В танковому бою брали участь 186 німецьких та 672 радянських танків. І хоча німецьким військам не вдалося взяти станцію Прохоровка, втрати радянської армії були дуже відчутні: вона втратила 235 танків, а німці – близько десятка танків. Під Курськом німці за той період втратили понад 500 тисяч солдатів і офіцерів, 1,5 тисячі танків, більше 3,7 тисяч літаків, 3 тисячі гармат. Втрати радянських військ перевершили німецькі: вони склали 863 тисячі чоловік, близько 6 тисяч танків.

Німців в селі трохи поменшало, звідкись в село привезли німців трохи старшого віку. Іноді багатьох німців кудись відвозять, а через тиждень-другий привозять назад. Їх возять не на фронт, а на “бої місцевого значення”. Ходять чутки, що на Волині проти німців воюють якісь “повстанці”, саме так їх називають. В селі ніхто не стріляє, але взимку 1943-1944 року в навколишніх лісах справді є бої і військові сутички. Ми це вже знаємо не з чуток.

Тобі важко, але допоможи, бо їм ще важче. Пізно вночі до хати може зайти невідома людина, чи навіть місцевий “поліцай”, і пояснити, що хлопцям в лісах потрібна допомога, і допомагати треба всім, хто чим може. Не кажи, що не можеш, а просто допомагай. З нашої сім’ї яка допомога ? Мама дає таким посланцям трохи сиру і картоплі, більше з їжі нічого дати не можемо.

Я не знаю, чи є хтось в селі, хто почуває себе впевнено і стабільно. Ми знаємо, що фронт тепер рухається назад, і що бої на фронті надзвичайно люті. Ми за останні роки пережили вже дві зміни влади, і розуміємо, що на нас насувається третя зміна влади. Весною 1944 року в наше село завезли деяку кількість мадярських солдатів. Ви не знаєте, що таке “мадярські солдати” ? Це гірше, ніж німці і москалі разом.

Історична довідка. Мадяри.
Ми їх називаємо “угорці”, росіяни назваєть їх “венгры”, а вони називають себе “magyarok“, тобто мадяри. Вони живуть не лише в Угорщині, деяка кількість проживає в Румунії, в Словаччині, в Україні. Угорщина воювала в Другій світовій війні проти СРСР: її підрозділи були у складі 29 дивізій та 16 бригад союзників Німеччини.

Не раз в 70-ті роки, в 80-ті роки двадцятого століття я бував на Закарпатті, і що я можу сказати про місцевих мадярів ? Люди, як люди. Такі, як ми, лише вдома розмовляють по-своєму. Мова їхня досить складна, але українську вони знають без проблеми. Я не знаю, де набрали тих виродків, які в складі військового мадярського підрозділу з’явились в нашому селі. Якщо вважати, що це “звичайні мадяри”, то страшно й подумати, які тоді “звичайні мадярські бандити”.
Ця купка мадярських солдат була просто зборищем недоумків, злодіїв і бандитів, без найменшого признаку інтелекту. Кожна така скотина озброєна автоматом, і вважає, що з автоматом йому дозволено все.
Німці досить швидко кинули цих “вояк” в якийсь місцевий бій проти бандерівських загонів УПА на Галичині, і я так розумію, що після того вже не було кому повертатися в наше село, щоб забирати в людей останнє і знущатись над ними. Менше мадярів – менше проблем.

Як німці покидали наше село ? Це було організовано, швидко і без бою. Їхні два грузовики ще раніше кудись виїхали, і взвод тих німців, які ще залишались, покинув наше село пішки, не так козирно, як вони в 41-му приїхали. От і все, були в селі німці, і нема. А вже зранку наступного дня в нашу хату забігає солдат, вдягнений в радянську форму, вигляд у солдата, якби це сказати, “із Середньої Азії”, бо слово “чурка” є непристойним. Солдат забігає в хату, дивиться на нас і кричить “немец есть ?”. Ми відповідаємо, що всі німці покинули село ще вчора. Тут солдат побачив будильник, який стояв на столі, схопив той будильник і зі словами “это мне нужно” кинув будильник собі в сумку і вибіг з хати.
Ми так зрозуміли, що війна в нашому селі закінчилась.

Ще кілька днів ми бачили і піші підрозділи наших солдатів, і кінні підводи, нагружені чимось доверху, потім рух припинився. Що мене здивувало ? Наші солдати були голодними, вони кричали мамі “тетка, хлеба давай, или сами найдем”, і не знали, що ми за всю війну того хліба й не бачили. Мама відварила цілий баняк картоплі і давала їм картоплини. Через тиждень в село приїхали кілька нових “керівників”, вони ходили в військовій формі, ще й з пістолетами в кобурі. Почався новий, і дуже детальний “перепис населення”.

Стільки запитань, і кожне запитання десятки разів. Прізвища і імена всіх, кого знаєш, дії всіх людей, яких знаєш, дати, свідки, підтвердження. Реєстрація, хто в якій хаті живе чи жив, приїжджав, від’їжджав, співробітничав, не співробітничав, Зараз дещо пригадаю, але мені й самому не віриться, що так було. Справа в тому, що не всі німці покинули наше село, один німець вирішив залишитись.

Того немолодого німецького солдата звали Герт чи Герд, а прізвища не пам’ятаю. За три роки війни він трохи навчився говорити на українській і польській мовах, і він мав у кого вчитись. У нього склалися дуже хороші взаємини з одною місцевою жінкою, вона також була немолодою, вона була українкою, але у неї були польські коріння в родині. Німець був давно розведений, без дітей, у нього не залишилось близьких родичів в Німеччині, і німець вирішив, що з війною треба якось закінчувати. Перед відходом німецьких солдатів із села він сховався десь в погребі у хаті тої жінки, чи ще десь жінка його сховала, і ще кілька тижнів він переховувався, а тоді вийшов, а його кохана домовилась із кількома односельчанами, щоб підтвердили, ніби він біженець із Польщі. Цього було достатньо, бо біженців тоді можна було зустріти немало, і ніяких документів у біженців не було. Німця зареєстрували під польським іменем Ян і якимось прізвищем, а його не дуже молоду кохану звали Ольга. Вони разом прожили в нашому селі до 1961 року. В 1961 році Ольга померла, а Ян почав дуже пити, і через рік курив п’яним в ліжку, та й згорів, спаливши хату і себе. Якби не знав, що він німець, то подумав би, що справжній українець.

Щось я дуже забіг наперед. Аж через кілька місяців нова влада так-сяк налагодила щось подібне на мирне життя. Мені вже було 13 років, а Марійці аж 17, їй вже не треба було ходити в школу. Знову з’явились в використанні “совітські карбованці”, але ціни на продукти були надзвичайно високі. Заново створений “колгосп” зібрав з полів якісь залишки врожаю, посіяного ще німцями. Не з 1 вересня, але запрацювала школа аж з двома вчительками. Запрацював продуктовий магазинчик біля напівзруйнованого заводу, і в той магазинчик раз на тиждень завозили хліб. Мама продала трошки картоплі і купила нам з Марійкою справжній хліб.

Я не знаю, чи є в світі щось смачніше і краще, ніж той хліб. Це нещасний, сірий, невідомо з чого зроблений хліб був для нас таким хорошим, як… я не знаю, з чим порівняти. Київський торт любите ? Чи, може, вам подобається Празький ? Це не важливо, але той хліб був нам кращий, ніж всі торти, разом взяті. Перед тим, як ми почали їсти справжній хліб, мама попросила нас з Марійкою помолитись за те, щоб ніколи більше хліб з нашого столу не зникав. Я не був занадто віруючим, але добросовісно пробубнів молитву, чекаючи, коли нарешті можна буде їсти.
Бережіть хліб. Повірте мені, дуже погано без нього.

Я завжди вважав себе оптимістом, але тоді, взимку 1944-1945 року я вважав, що вже ніколи життя не буде ставати гіршим. Війна покотилась кудись далі, і десь там колись закінчиться. Марійка пішла працювати в “колгосп”, взимку роботи мало, але платять якісь невеличкі гроші. І за ті гроші можна навіть трошки дечого купити. Я також з часом піду працювати, і грошей у нас буде більше, а поки що я ходжу в школу, і більше намагаюсь допомагати мамі, бо Марійка тепер цілий день товчеться у тому “колгоспі”. Настає квітень 1945 року.

Де ти, мій оптимізм ? Перемога чи не перемога, а у нас відібрали нашу корову і кинули подихати в той самий “колгосп”. Марійка доглядає колгоспну худобу, кормів для худоби практично немає. Ми вижили при німцях, але як ми виживемо при “совітах” ? Вже літо, ми знаємо, що закінчилась війна, і мені хочеться вірити, що звідкись до нас повернеться тато. В новоствореній “сільраді” кажуть, що у них немає ніякої інформації про людей, які зникли під час війни. Марійка почувається погано, робота важка, зарплата просто смішна, до тої зарплати рахують якість “трудодні”, а іншої роботи просто нема.

Ті, хто працюють у колгоспі, мають можливість привезти дров на зиму. Восени черга на дрова доходить до Марійки, і нам привозять кіньми достатньо дров, щоб вистачило на зиму. Якби мати курей, то хоч іноді могли би їсти м’ясо, але неможливо дістати зерна, щоб годувати курей.
А що при цій владі можна дістати ? Німці корову не забрали, а ці забрали. А я вважав в 1944 році, що найгірші з людей – мадяри.
Пробачте мені, мадяри ! Є й гірші від вас.

На декого звалюється ще більша біда, ніж напівголодне існування. Ті родини, які “співробітничали”, щоб не загинути з голоду при німцях, заарештовують і везуть кудись на Сибір. Ніяких доказів для такого арешту не треба, достатньо, щоб хтось із сусідів щось зайве сказав, чи поскаржився владі. Мовчи і надійся, що ця сокира не впаде на тебе.

Восени 1945 року мені здається, що гірше вже не може бути.
Взимку 1945-1946 року мені все ще здається, що гірше вже не може бути.
Весною 1946 року виявилось, що може бути гірше. Померла Марійка, ми з мамою тепер лише удвох.
Марійка вже майже рік відчувала якусь слабість, вона ледве витримувала до вечора на роботі в колгоспі. А потім їй стало справді погано, а через пару тижнів Марійки не стало. У Марійки була вроджена вада серця, і при відсутності медицини Марійка була приречена. Мама з останніх сил йде працювати в колгосп, я після школи намагаюсь дещо робити в колгоспі, щоб зараховувались трудодні. Довго ще доведеться чекати, щоб зникли ті маразматичні трудодні, і стали нараховувати лише звичайну зарплату, і зарплата все одно була невеликою.

Дуже хочеться, щоб швидше закінчилась школа. Зможу більше працювати, і жити буде легше. В колгосп не піду, в 1948 починає працювати так-сяк відновлений заводик, от де кращі зарплати. В 1949 році мене ще не заберуть “у москалі”, тобто в Червону Армію, яка тепер Радянська Армія, а вже в 1950 році можуть забрати. Якщо заберуть в армію, мама сама не виживе.

Може, Господь нарешті помітив нашу сім’ю, а може, Бога немає. Я не знаю, що було би з нашою сім’єю, якби весною 1949 року до нас не вернувся тато.

Таточку мій, як же ми тебе чекали. Якби ви знали, яка це радість, слухати татові розповіді про те, що з ним було від 1941 року до 1949. Бачити тата, торкатись тата, слухати татовий голос. А ми вважали, що нам було погано всі ці роки. Ні, татові було значно гірше.

Якби хтось міг знати, що так буде ! Восени 1941 року тато трохи захворів, німці дозволили кілька днів не приходити в примусову “труд-армію”, і тато з мішком картоплі поїхав до Станіслава, щоб обміняти картоплю на якесь нормальне взуття, бо просто не було в чому ходити. В Станіславі попав під німецьку облаву, цілий тиждень його, без документів, тримали під арештом, а потім відправили в концтабір на території Польщі. Це був табір для цивільного населення, в’язні цього концтабору обслуговували паровий млин.
Ми тут в війну голодували ? Тато наш голодував значно більше. В’язнів годували так погано, що спасінням від смерті була лише мука на тому самому млині. Люди, незважаючи на контролюючих німців, намагалися, щоб мука понасипалась у взуття, лише у взуття, бо кишені перевіряють, і щоб ввечері в бараку можна було виcипати цю муку із взуття, розмішати з водою, і цю бовтанку їсти. Якщо комусь неприємно, то нехай з голоду помирає.
В 1944 році фронт наближався до польського концтабору, і в’язнів перевезли в Німеччину, в місцевість під назвою Рур, там у в’язнів вже не було чітко визначеної роботи і місця перебування. Вони виконували різноманітні, дуже важкі роботи на залізниці, іноді кількох в’язнів могли несподівано забрати і повезти хто зна куди, для якоїсь разової роботи, і повернути могли в інший табір, для виконання інших робіт. Це стосувалось лише тих людей, які були не хворі, не травмовані, і могли працювати. Якщо з людиною щось сталось, і деякий час людина не може працювати, негайно відправляли в окремий табір, звідки вже ніхто не повертався.

Коли фронт був вже зовсім поруч із концтабором, в якому перебував тато, начальник табору зібрав всіх в’язнів разом і оголосив, що охорона табору знімається, що в’язням краще знаходитись на території концтабору і чекати, доки прийдуть американці, і це для в’язнів безпечніше. Хто трохи розумів німецьку мову, зумів перекласти сказане для інших. Мабуть, начальник концтабору розумів, що скоро доведеться відповідати за свої дії, і відповідати зовсім не перед німецьким керівництвом.

Два дні в’язні чекали своєї долі, потім під’їхали машини з американськими солдатами, і жах німецького концтабору припинився. Ще два місяці в’язні жили в тих самих бараках, більше не було де жити, їм привозили достатньо їжі, а ще американці проводили довгі, терпеливі перевірки, опитування, це називалось “фільтраційна комісія”. Згодом тата із групою колишніх в’язнів перевезли до місцевості, яку називали Чорна Гора.
Може, це було в Чорногорії ? Тато не знає, але там жили не німці. Мова було не німецька, а татові після проведених років у концтаборах було однаково, на якій мові місцеві розмовляють.

Приблизно в липні чи серпні 1945 року перед татом поставили пряме запитання: чи хоче він повертатись до Радянського Союзу. Була пропозиція згодитись на проживання в Канаді, але тато був категоричним: лише додому, до сім’ї. Він не знав, що з сім’єю, чи ще існує його сім’я, але вірив, що він побачить сім’ю.

Ще через місяць тато разом з групою колишніх в’язнів німецького концтабору був переданий радянсьій владі. Люди були погружені в товарні вагони, і їх в цих вагонах повезли, як вважалось, додому. Везли кілька днів, кожен день в вагон передавали кілька відер води, відро для природних потреб і кілька буханок хліба.

На цьому військові спогади мого тата перериваються. Він ніколи нікому не розказував про наступні чотири роки в “наших” концтаборах. При спробі щось розпитати про ті чотири роки тато мовчав, плакав, і нічого не розказував, лише казав, що про такий жах він ніколи не буде згадувати. Сон татовий був порушений назавжди. Він ніколи вже не міг міцно заснути, але нескінченно, як тільки лягав, чи сідав, чи хоча б стоячи спирався об що-небудь, тато починав дрімати, а не дрімав лише тоді, коли щось робив.
Після чотирьох років “наших” концтаборів тато отримав проїздні документи, щоб доїхати до свого села, сухий продуктовий пайок в дорогу, і вернувся до сім’ї. Без спогадів, навіть без спроби щось згадати щось із тих чотирьох років.
Тату мій, ти вдома.

Ви прочитали частину 02.
Продовження – в частині 03,   роки 1949 – 1958

Всім бажаючим продаємо наш інформаційний архів

Ви можете замовити ВЕСЬ наш файловий архів, його об'єм - більше 12 Гігабайт. Отримати можна в вигляді бандеролі з чотирма DVD-дисками, на яких ВСІ наші схеми, мануали, вся додаткова інформація, або завантажити вказаний архів через Інтернет. При завантаженні через Інтернет - вартість замовлення 120 грн, при замовленні на DVD-дисках - загальна вартість 220 грн при замовленні доставки звичайною Укрпоштою чи Новою поштою. Оплата - після отримання замовлення.
Ось СПИСОК НАШИХ ФАЙЛІВ.
Для замовлення архіва треба перейти НА СТОРІНКУ ЗАМОВЛЕННЯ.
Схема мануал телевизора шасси, схему скачать бесплатно, ищу схему модулей, ищу шасси телевизора, схемы телевизоров, мануалы

Залишити відповідь