Спогади однієї людини. Частина 01. Роки 1931-1941

Реклама від Google



Замість епіграфа. В 18-му столітті серед дитячих іграшок була іграшка, яка складалась з двох дерев’яних кульок, більшої і меншої. Всередині більшої дерев’яної кульки, в нижній частині, розміщувався металевий груз, а вся іграшка розфарбовувалась під дівчинку або хлопчика. Якось так.


Звісно, іграшка була розфарбована не так гарно, а значно простіше. Завдяки металевому грузу в нижній частині іграшки ця іграшка ніколи не падала набік, її нахилиш трохи – а вона знову стає вертикально. А ви згадайте назву цієї іграшки. Не треба нічого вигадувати, ви лише виберіть один з чотирьох варіантів:
1. Неваляшка.
2. Кивашка.
3. Чебурашка.
4. Івашка.
Один варіант точно вам знайомий. Не поспішайте з вибором, ви прочитаєте назву іграшки в кінці моєї статті.

До речі, анонс статті: події, предмети, цікавинки, все, що нас оточувало і помаленьку забулось.
Власне, я починаю свою розповідь. Я чоловік не молодий, мені вже за 80. Цей текст набираю на клавіатурі не я, але є кому набирати замість мене.
Про що я збираюсь писати ? Може, про себе ? Про моє життя ? Ні, я не дуже наївний, і я розумію, що ні про мене, ні про моє життя ніхто і ніколи не захоче читати. Прочитають лише мої діти, якщо їх попросити.
Я хочу згадати і написати про все те, що колись знали і пам’ятали майже всі, але тепер вже нікому пам’ятати. Ви ще не вирішили, яка назва тої іграшки ? Не поспішайте, до кінця статті ще далеко. Я буду згадувати про своє минуле, але намагатимусь не писати про те, що можна прочитати в якій-небудь історичній літературі. Мабуть, дещо згадаю і про себе.

Що ж, перші 20 рядків ви освоїли, значить, я можу продовжувати. Я родом з західної України, з Тернопільщини, народився я в 30-х роках 20-го століття в невеличкому селі Олексинці, є таке село в Тернопільській області. Я нікого не знаю з того села, і мене ніхто не знає, бо батьки переїхали жити туди, звідки родом мій тато, в Івано-Франківську область, це також західна Україна. Ніякої Івано-Франківської області тоді не було, місто Івано-Франківськ тоді називалось Станіслав. Станіславської області, до речі, також не було, була Станіславська волость.
Не всі точно дотримувались цієї назви, дехто вважав, що правильна назва Станіславів, а місцеві поляки казали Stanislawow. В школі я дізнався, що місто існує з 1662 року, його заснував місцевий магнат Анджей Потоцький, і назвав місто на честь свого старшого сина Станіслава.

Історична довідка. Місто Станіслав, теперішній Івано-Франківськ.
Назва міста змінювалась, як хотіла. З 1662 до 1772 року місто називалось Станіславів, з 1772 до 1918 року — Станіслав (німецький варіант Stanislau, польський Stanislawow), з 1918 до 1939 року знову Станіславів, з 1939 року радянською владою спочатку було повернуто варіант Станіслав, а 9 листопада 1962 року, з нагоди 300-річчя заснування міста, воно було перейменовано в Івано-Франківськ на честь письменника Івана Франка.
Ми ніколи не казали повністю “Івано-Франківськ”, в побуті часто вживалась скорочена назва “Франківськ”, а сучасна молодь любить ще більші скорочення, тому дехто з жителів Франківська вже називає своє місто “Франик”. Мабуть, зараз популярна загальна звичка все скорочувати.
Вважається, що Івано-Франківськ – це Прикарпаття, але більш точно це Покуття, а Прикарпаття все-таки починається трохи ближче до Карпат, ніж Франківськ. Через місто протікає аж дві річки Бистриці, Бистриця Надвірнянська і Бистриця Солотвинська.

Продовжую. Ніхто не сказав би тоді “Переїхали з Тернопільської волості до Станіславської”. Адміністративне ділення було настільки незначним, що найбільш правильним був вираз “Переїхали з Поділля в Галичину”. Без конкретики.
Дивно, але конкретика ігнорувалась у всьому. Я народився 4 грудня 1931 року, але місцевий священник сказав, щоб зайшли через кілька днів, зараз немає часу. Коли священник все-таки зробив відповідний запис у церковній книзі, виявилось, що я народився вже 6 грудня. Рік народження все-таки співпадав.

А як познайомились мої батьки ? Тато жив в Галичині, а мама на Поділлі. Може, вони познайомились десь на відпочинку ?
Ні, не на відпочинку, і звісно, не в Інтернеті. Століттями чоловіки з Галичини добре знали, що гроші легше і краще заробити, якщо працюєш десь далеко від рідного дому. Не лише в теперішні часи роботящі люди з Галичини освоїли будівництво по всій Європі, і на половині Росії. Не лише тепер “строители-западенцы” будують багатим замовникам все, що замовники хочуть. Століттями галичани знали, що майстерність тим більше ціниться, чим далі ти заїхав. От і колись мій тато, молодий, енергійний хлопець, поїхав з бригадою заробітчан щось будувати багатому пану з Поділля. Там вони з мамою познайомились, а в 1921 році одружились. Приблизно через 10 років народився я.

Невже тоді в сім’ях планували народжуваність ?
Ні, не дуже планували, просто я був п’ятою дитиною в сім’ї. Двох моїх найстарших братиків я не можу знати, вони померли ще маленькими, коли мене ще не було. Батьки надзвичайно рідко згадували ті важкі події, вони казали, що і під час Першої світової війни, і після неї було одинаково важко.

Історична довідка. Перша світова війна.
Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля входили тоді до Австро-Угорської імперії. На початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані російськими військами. Почалося знищення всього українського, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов для включення цих земель до складу Російської імперії. Війна принесла українським землям руйнування господарства, деформацію структури виробництва. У Галичині за роки Першої світової війни було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на третину. В селах залишилося менше 40% працездатних чоловіків. Демографічні втрати, спричинені Першою світовою війною в Україні, не вдається підрахувати навіть приблизно.
За рішеннями Паризької мирової конференції, а пізніше на підставі Ризького (18 березня 1921 року), Сен-Жерменського (10 вересня 1919 року), Тріанонського (4 червня 1920 року) договорів українська етнічна територія була поділена між чотирма державами: Кубань, Лівобережна Україна, Слобожанщина, Причорномор’я, частина Полісся і Правобережної України ввійшли до складу РРФСР, значна частина території – Галичина, Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина, Волинь – була віддані Польщі після українсько-польської війни 1918—1919 років та польсько-радянської війни 1920 року, частина земель Буковини і Придністров’я були віддані Румунії, а Підкапратська Русь (Закарпаття) і вся Словаччина відійшли до складу новоутвореної Чехословаччини, Трансільванія відійшла до Королівства Румунія.

Я продовжую. Ніколи тато мій не згадував якісь детальні події тих часів. Казав коротко: був голод, далі не важливо.
Мою старшу на 4 роки сестру звали Марійка, молодший від неї Степан був старшим за мене на 2 роки, ми Степана називали Стефко, а я був наймолодшим.
Не хотів тато згадувати, то згадаю я.
БІДНІСТЬ.


Ні, на фото не наша хата, але те, що я бачу на фото, чомусь дуже мені знайоме, воно називається одним коротким словом “бідність”. В нашому селі не лише українці бідували, проживало також немало польських сімей, і не всі вони були зажиточними. Над такими небагатими, як ми, поляками, ми чомусь жартували “прошем пана, торба впала”. Пан чи не пан, а ходить з торбою, як жебрак. Але якихось серйозних міжетнічних конфліктів в селі не було, ні між дітьми, ні між дорослими. Лінія розділу визначалась не національністю, а рівнем життя. Лише єврейські родини, незалежно від достатку, тримались трохи осторонь, і ходили не в церкву, а в свою синагогу. Їхні діти не ходили в якусь окрему школу, вони ходили разом з нами, лише по неділях ми в школу не ходили, а вони були на своїх, додаткових навчаннях в синагозі.

СІЛЬСЬКА ШКОЛА
Подивіться на будь-яку сучасну сільську школу, в будь-якому селі. Не важливо, як вона виглядає, не важливо, який дизайн класів, не важливо, чи є в школі комп’ютери, чи немає. Дещо дуже відрізняє сучасні сільські школи від сільських шкіл західної України першої половини 20 століття.
Сучасні сільські школи здаються гігантськими.

Невже це правда ? Не дуже віриться, але це так. Ми, діти, ходили в “звичайну” сільську школу, яка насправді була школою для дітей з бідних родин. Це не вигадка, це факт, що діти заможніших батьків мали можливість в цю школу не ходити.
Невже багатші діти сачкували школу ?
Ні, їх віддавали в школу “з повіту”. Це що за напасть ? Якщо сучасне адміністративне ділення йде на області і райони, то у нас було ділення на волості і повіти, це було і “за Польщі”, і “за небіжки Австрії”. Про події до 1919 року казали звичною фразою “це було ще за небіжки Австрії”, а про більш пізні події “це вже було за Польщі”, бо з 1919 року західні землі України від Австро-Угорської імперії перейшли до Польщі.

Отже, когось віддавали “жити і вчитись в повіті”, а хтось вчився в своєму селі, в місцевій школі. В ній був навіть вчитель. Вчитель – на те і вчитель, щоб навчати нас всьому. В здоровенній, просторій хаті, яка була школою, вчитель навчав нас базовим шкільним предметам: читання, арифметика, письмо, пізніше ще й “польське” (читання і письмо) і “німецьке” (також читання і письмо). Звісно, останні предмети – на примітивному рівні. Старші діти вивчали додаткові предмети, не те що б вивчали, але вчитель їм розказував то про рослини, то про історію.
Вчитель жив не десь, а в тій самій школі. Іноді замість “пана вчителя” нам щось викладала його дружина, а іноді ще якась “пані вчителька”. Для викладання Закону божого приходив хтось із церкви, а коли взагалі ніхто з вчителів не приходив, то можна було вважали, що це була фізкультура.
Скільки було класних приміщень ? Одне класне приміщення, всі учні в тісноті сиділи на лавках біля старезних столів в одному “класі”, незалежно від віку, вчитель трохи розказував навчальний матеріал то для одної групи дітей, то для другої, а інші діти повинні були сидіти по можливості тихо, і читати свій матеріал з підручника, одна книга на кількох дітей. Лише один підручник у мене був свій, такі підручники для школи забезпечила релігійна громада. Ось і підручник.


Це учнівська біблія, в такому підручнику зібрано потрошки із Євангелія, із Катехизису, є Старий завіт, Новий завіт, і все це коротко і спрощено, в учбовому варіанті.
Зошити. Може, хтось подумає, що зошити були без малюнків на обкладинках, а може, зошити були більш тонкі, ніж зараз, а може, розміри зошитів були не такі. Ні, все простіше, зошитів просто не було. Іноді вчитель роздавав нам для “самостійного письма” клаптики паперу, а частіше казав, щоб нам батьки десь дістали папір і олівці. Діти, в яких було достатньо паперу, ділились папером з тими, у кого паперу не було, але за відповідну послугу: напишеш за нього “домашнє письмо” і отримаєш за це цілий листок паперу, його вистачить аж на кілька домашніх завдань. Оцінки нам ставили дуже рідко, частіше вчитель просто бив за погано виконану роботу здоровенною лінійкою, а якщо не бив, значить, помилок немає.

Не школою єдиною, без розваг діти не обходяться. Футбола у нас не було, за відсутності будь-якого м’яча, а гарбузом ніхто в футбол не грає, все це вигадки “гумористів”. Але була у нас мрія, якої у сучасних дітей немає. Дуже хотілось знайти колорадського жука і розбагатіти.
Ви не помилились, ви прочитали правильно. Спочатку ознайомтесь з інформацією про жука.

Історична довідка. Колорадський жук.
Первинне місцезнаходження жука – США, штат Колорадо, і Мексика, первинне хврчування – листя, але, на біду, з часом сталася зміна харчової рослини. Найгірше те, що в Європі у жука немає природних ворогів.
В 1877 році колорадський жук потрапив до Німеччини, але був знищений. Під час Першої світової війни він був виявлений біля військової бази в Бордо (Франція), та почав поширюватися. В багатьох країнах застосовувались жорстокі санітарні заходи, які стримували розповсюдження колорадського жука по Європі аж до Другої світової війни.

Чудова мрія, знайти колорадського жука і розбагатіти. Той, хто виявив такого жука і приносив його до будь-якого місцевого державного органу, чи в поліцію, чи в “управу”, отримував дуже велику грошову премію, але той, на чийому полі був знайдений жук, отримував велику біду на свою голову. Врожай на всьому полі знищувався, все поле обливали великою кількістю якоїсь отрути, так що потім кілька років даремно було сподіватись нормального врожаю з того поля. Власник поля, звісно, отримував деяку грошову компенсацію, але навряд чи вона покривала його величезні збитки.
Ви не хочете знайти в наш час колорадського жука і принести його в поліцію ? Може, премію дадуть ? А ми, діти, хотіли такого рідкісного жука знайти.

Багато правди і неправди пишуть про ті часи в різних статтях. Колись при Союзі нам товкли, що “при панській Польщі” з освітою і медициною було абсолютно погано, тепер можна прочитати, що освіта і медицина була недостатня, але підтримувалась. Якщо спиратись не на прочитане, а на власні спогади, то я чесно мушу признати: коли “прийшли Совіти”, тобто з переходом земель західної України до Радянського Союзу багато було біди, жорстокого “переселення” незадоволених до Сибіру, але єдине, що справді покращилось, це сільська освіта і сільська медицина. Просто я пам’ятаю про 1939 рік в нашому селі.

Як ми відчули початок Другої світової війни ? Коротко я вже казав: “прийшли Совіти” (“Советы рабочих и крестьян“, якщо хтось не знає). Згадаю трохи детальніше.
Сім’я наша на той час вже не голодувала і не шикувала. Ми мали ділянку землі, яка годувала сім’ю, корова також була, а ще тато тримав не менше десятка коней, а коні – це невеличкий стабільний додатковий заробіток. Чи були в нашому селі сім’ї, які просто вмирали від голоду ? Ні, хтось жив краще, хтось гірше, але від голоду ніхто не вмирав, хоча тема смерті і голоду була частою в розмовах. Ходили чутки, що на тій частині України, яка “під Совітами”, якийсь неймовірний голод, що люди просто вимирають цілими селами. Ми ніяк не могли повірити в таку дурницю, і вважали, що все це брехливі чутки, бо село всюди однакове, і завжди людину прогодує.
Чи давила і пригноблювала нас польська влада ? Батьки казали, що влада не підозрює про наше існування, і не робить взагалі нічого, тому надіятись доводиться лише на себе. Якщо захворів, то доводиться везти хворого аж “до повіту”, зараз би сказали “в районний центр”, і все одно мало шансів, що в той самий день попадеш до лікаря. Якщо хочеш “вивчити дитину наукам”, то без грошей неможливо отримати хорошу початкову освіту, і без великих грошей неможливо отримати в Кракові чи Варшаві вищу освіту. На побутовому рівні – все потрібне є, давай лише гроші.
Розмірене, не дуже райдужне життя закінчилось. “Прийшли Совіти”.

Історична довідка. Друга світова війна. Приєднання західної України.
Починалось все традиційно, з переділу територій.
На основі секретного протоколу щодо розподілу сфер впливу в Європі пакту Молотова – Ріббентропа від 23 серпня 1939 між Радянським Союзом та Німеччиною етнічні українські території Польщі та Румунії відходили до складу СРСР, з їх подальшим входженням до УРСР. Незначна частина території відійшла до Білоруської РСР і Молдавської РСР. Внаслідок цього перерозподілу УРСР (Українська Радянська Соціалістична Республіка) отримала 130 тисяч км² території і збільшила своє населення більш ніж на 7 мільйонів осіб.
1 вересня 1939 року гітлерівські війська вторглися в Польщу, а вже 3 вересня Велика Британія та Франція, виконуючи свої зобов’язання, оголосили Німеччині війну. 17 вересня 1939 року війська Радянського Союзу завершили займання території західної України. Із вступом в війну СРСР становище польських військ різко погіршилося, а 6 жовтня 1939 року капітулював останній осередок організованого польського опору в Коцьку.

Нова влада, нові порядки.
Я не розумію, чому назавжди встановилась історична неточність простою фразою “17 вересня 1939 року війська Радянського Союзу завершили…” Та не завершили. В нашому селі, на щастя, не було бойових дій, але стрілянина, за свідченнями тодішніх очевидців, точилась практично весь вересень. Це хто там “тихо і спокійно займав” ? Ось звичайне фото звичайного Львського вокзалу, вересень 1939 року:


Ось фото німецької листівки до мешканців Львова. На листівці написано:
“До мешканців Львова! Польський уряд втік за кордон. Польська армія цілком розбита, так само, як і біля Яворова і Янова! Росіяни, як союзники Німеччини, перетнули кордон і подають німецькому війську руку. Львів є у цілковитій облозі! Будь-який опір – без сенсу!”


Не сумнівайтесЬ. мені в 1939 році було лише 8 років, але дитяча пам’ять хороша, я пам’ятаю паніку і безнадію дорослих в вересні 39-го. Зрештою, стріляти перестали.
У Львові були організовані Народні збори з підтримкою новій владі, були також проведені сесії Верховної Ради УРСР та Верховної ради СРСР у жовтні-листопаді 1939 року для прийняття юридичних рішень про приєднання західної України. Доросле населення нашого села кілька раз збирали на загальні збори, з роз’ясненнями, які будуть структури нової влади, які будуть права і обов’язки нової влади. Заборонялись несанкціоновані зібрання та виступи проти влади. Слабка і практично відсутня польська влада замінювалась на нову, в яку відразу ввійшли місцеві алкаші (слово на той час нам невідоме, їх називали просто “пияки”) і любителі щось вкрасти у сусіда. Вже через пару тижнів ці люди стали називати себе “партійні” і всім показувати, що вони тут влада.

Які зміни почала робити нова влада ?
Згадаю незначну, комусь смішну дрібничку. Чомусь відразу було заборонено мати і слухати радіоприймачі, неначе й справді тих радіоприймачів в селі було багато. Мабуть, були радіоприймачі у кількох найбільш зажиточних поляків з нашого села, а один радіоприймач справді був у нашого сусіда-поляка. Сусід дав нам свій приймач і попросив добре заховати, бо знайдуть, заберуть і посадять. Через кілька днів сусіда і його сім’ю заарештували, кудись повезли, і ми вже ніколи їх не бачили, і доля цих людей нам залишилась невідомою. Я ще згадаю про схований радіоприймач, він зіграв деяку роль в моєму житті.

Досить скоро селяни відчули справді страшний удар по їхньому життю.
Колективізація.
Ти маєш більше, ніж одну корову ? Ти маєш коні ? Може, ти маєш якісь сільськогосподарські механізми ? Дуже добре, але все це тепер не твоє. Воно вже загальне, тобто нічиє.
Селяни в паніці, селяни не можуть зрозуміти і не бажають зрозуміти, чому все це тепер треба віддати. Вже не маєш права обробляти власну землю, все це тепер буде “загальне”. Ми, діти, добре розуміли, яка біда звалилась на дорослих, але не відчували цю біду так сильно. Кілька найбільших будинків, відібраних у польських сімей, були пристосовані під нову школу з відсутніми поки що вчителями, під лікарню з відсутніми лікарями. Приватні магазинчики, вся приватна торгівля, все це було ліквідоване, і досить скоро навіть звичайну нову одежину чи взуття треба було не купити, а “дістати”. Новими “господарниками” був практично зруйнований невеликий механічний заводик, який давав роботу і заробіток багатьом односельчанам. Тепер землі обробляє “колгосп”, там є робота, але не скажеш, що там є зарплата, бо на ті нові гроші, які називають “карбованцями”, не проживеш. Тато мій іноді, пізно вночі, ходить на новостворену “ферму”, підгодовує колишніх своїх коників, гладить їх, розмовляє до них. Вже через рік більша частина худоби поляже у нових “господарників”, за відсутності необхідних кормів і розуму в створеному “колгоспі”.

В школі з’явилось кілька нових вчительок, замість вчителя-поляка, якого також кудись повезли. Вже не треба в школі вчити “польське”, але старші діти так само вивчають “німецьке”, і всі вчать новеньке “російське”, всі інші навчальні предмети залишились, лише зовсім інший матеріал вивчають на уроках історії, і зник Закон божий. Вчителька, яка викладає “російське”, розмовляє лише по-російськи, і діти поки що погано її розуміють. Учням роздають справжні зошити, небагато, але зошити є, і підручників з часом привозять трохи більше. Обов’язкова вимога – здати підручники із Закону божого. Мама заховала підручник, мовляв, “загубився”, і ця рідкісна тепер книга досі у мене є. Нами розучують (саме так, нами розучують) нову російську пісню, там є слова “Утро красит нежным цветом стены древнего Кремля“, зміст пісні зрозумілий лише частково, час від часу з якоїсь нагоди цю пісню треба в школі співати.

Бідуємо. Коней наших немає, ділянки нашої землі немає, нам залишили город і корову, роботи немає. Тато їздить аж в Станіслав продавати картоплю, там картопля чомусь ненормально дорога.

Навчання в школі не таке хаотичне, як було колись, в школі класи, уроки, дисципліна, вже не б’ють лінійкою, але лаються на нас “дорослими” словами і називають коротким словом “скот”. У дорослих своє життя, але новою владою задоволені лише новостворені “партійні”.

Дисципліна. В школу треба ходити, пропускати не можна, і проблеми будуть не у дітей, а у батьків. Взимку мій старший брат Стефко захворів, дуже кашляє, ліків ні у нас, ні у “лікарні” немає, Стефко ходить в школу, хоча дуже кашляє. Тієї зими з 1940 року на 1941 рік Стефко помер. Через багато років ми, згадуючи, як хворів Стефко, прийшли до висновку, що, мабуть, у нього було запалення легенів, а потрібних ліків ми тоді знайти не змогли.

Біженці. Досить рідко в селі пробують знайти якийсь прихисток, якусь роботу невідомі нам, нещасні люди, вони дуже бояться арешту, вони не дуже вірять, що залишаться живі. В основному це поляки і басараби, деякі з них мають якісь золоті прикраси, чи монети, щоб обміняти на їжу чи гроші. Вони розказують, що в Польщі, яка зараз “під німцями”, життя не краще, ніж у нас, а може, й гірше. Найбільш люті, небезпечні вороги – німці і мадяри. Ходять чутки, що українці, які живуть на Закарпатті, хотіли, щоб у них була своя, окрема влада, але їх повстання було жорстоко придушене. Розказують, що теперішня влада на Закарпатті люто розправляється з тими учасниками повстання, які залишились живі. Ми не знаємо, що є правдою, що ні, єдині новини – лише з чуток. Про закарпатське повстання не можна розмовляти, за такі розмови “візьмуть” всю сім’ю. Взагалі, чим більше мовчиш, тим довше проживеш.

Історична довідка. Карпатська Україна.
29 травня 1938 року Центральна Руська Народна Рада столиці Карпатської України Ужгорода поставила вимогу до уряду Чехословаччини про впровадження статусу автономії краю. 22 листопада 1938 року празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, внаслідок чого Чехословаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців (русинів). 12 лютого 1939 року відбулись вибори до Сойму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців здобули кандидати Українського Національного Об’єднання.
В березні 1939 року Сойм проголосив повну державну самостійність Карпатської України. В ніч з 13 на 14 березня 1939 року Королівство Угорщина розпочала війну проти Карпатської України. Спроба встановити державну самостійність була придушена, при захисті Карпатської України загинуло від 2 тисяч до 6,5 тисяч осіб, в бойових діях приймали участь від 30 тисяч до 40 тисяч осіб.

Дехто панічно розпускає чутки, що німці не зупиняться, що вони обов’язково підуть на нас. Дехто каже, що стане легше, інші кажуть, що стане ще важче. Ми не знаємо, що можна чекати від зміни будь-якої влади. Ті окремі люди, які казали, що на Лівобережній Україні життя чудове, що “совітська влада” об’єднає Україну і настане чудове життя, з приходом тої самої влади заарештовані і кудись назавжди зникли. Ті люди, які пробували чинити опір новій владі, також знищені. Це не якісь чутки, один наш родич з містечка Жидачів, який при поляках був якимось “підпільником-комуністом”, також заарештований теперішньою владою, і його доля також невідома. Поляки хоча б судили тих, хто був проти влади, а ці просто забирають і самого заарештованого, і його сім’ю. І підтверджуються чутки про голод, який справді був на тій частині України, яка вже давно була “під совітами”.

Нам немає куди тікати від можливої біди, ми просто живемо і віримо, що найбільші біди вже позаду. Нам зруйнували наше майно, відібрали наші сільськогосподарські землі, знищили людей, які “не такі, як треба”, але ми віримо, що має бути краще. Настає літо 1941 року.

Всі знають, що 22 червня 1941 року почались кровопролитні бої на території Радянського Союзу, але в нашому селі ніхто не наступав, не відступав і не стріляв. Стріляти почнуть, але пізніше. Ще в червні в село приїхали кілька грузовиків з німецькими солдатами, вони розмістились в приміщеннях не працюючого, напівзруйнованого заводика, з часом вони позаймали порожні хати деяких сімей. Важко згадувати, але доведеться згадати.

Через кілька днів все село було зібране на загальні збори, де німець-перекладач, який говорив не те щоб по-польськи, і не те щоб по-російськи, так-сяк перекладав, що і як змінюється у владі.
З чого німці почали ? З детального, повільного “перепису населення”, кожен повинен був детально відповісти на багато запитань про сім’ю, про родичів, про сусідів, про знайомих. Німці пробували якось запустити в роботу непрацюючий заводик, і багатьох жителів села примусово записали в “труд-армію”. Потрібно було кожен день приходити в визначене місце, і цілий день виконувати ті чи інші роботи, керували виконуваними роботами німці, один раз на день робітників годують обідом. Ніхто ніяких грошей не отримує, за всю війну ні я, ні інші діти не побачили якоїсь невідомої “дойчмарки“, саме так називаються німецькі гроші.
Натуральний обмін ! Про жах натурального обміну я згадаю трохи пізніше.

Дитячі спогади дуже часто тісно переплітаються із школою. Ми, діти, думали, що в війну школа працювати не буде, але настав вересень, і школа вперто запрацювала. Замість колишніх вчительок з’явилось двоє чи троє нових вчительок, один вчитель і в школі знову почав з’являтись наш сільський священник. Церква була закрита ще в 1939 році, священник згодився на закриття церкви, його не заарештували і нікуди не повезли. Ще тоді священник особисто відвідав кожну сільську сім’ю, і всіх просив не збиратись групами навіть на великі релігійні свята, не намагатись відкривати церкву, просив, щоб віруючі люди молились вдома, і намагались без протестів перечекати нові порядки, нові зміни. Коли в 1941 році священник продовжив викладати в школі Закон божий, він пороздавав учням новенькі молитвенники, в яких справді були молитви, а на останній сторінці список деяких адрес і телефонів у Львові. Там було небагато адрес і телефонів: міська управа, військова комендатура, бециркс-поліція, гехайме-статс поліція (скорочено “гестапо”), земельна управа, кілька лікарень. Цей молитвенник був від гріха подалі знищений мамою в 1944 році.

Директором школи тепер був німець, який, мабуть, мав багато інших обов’язків, бо у школі з’являвся рідко, лише для того, щоб укріпити дисципліну. Дисципліна була укріплена серйозно, і для всіх, і відразу. В школі з’явилось близько десятка німецьких учнів, бо крім німецьких солдатів, в село приїхали кілька німецьких сімей, їм було надано поля із колишнього колгоспу, і вони намагались щось вирощувати на тих полях, деякі роботи на тих полях виконувала “труд-армія” а також німецькі солдати.
Досить швидко виник конфлікт із німецькими дітьми, та ще й з моєю участю. До мене і мого однокласника причіпився в туалеті з якоюсь невідомою претензією старший від нас німецький хлопець. Досить швидко почалась бійка, німець сильно нас побив, хоча і сам отримав добре.
Ніхто батьків в школу не викликав.
Директор школи, якому доповіли про бійку, відшмагав здоровенною різкою і нас з однокласником, і німецького хлопця. Потім зібрав всю школу і пояснив і нам, і по-німецьки пояснив німецьким дітям, що це останній конфлікт у школі, і майбутні покарання будуть справді жорстокі. Подіяло на всіх, і більше конфліктів в школі не було. Німецькі діти вчились в окремому класі, зі своїм єдиним німецьким вчителем, і намагались взагалі не контактувати з нами, ми також не бажали контактів з ними.

Шкільна програма мало змінилась, з’явився Закон божий і для старших дітей зникла історія. В школі з’явився справжній футбольний м’яч, напевне, цей м’яч належав якійсь німецькій сім’ї. Вчитель іноді давав цей м’яч то нам, то німецьким дітям. Ні у кого не було бажання грати “наші проти німців”, ні у нас, ні у німецьких дітей, бо покарання ніхто не хотів. Та й які там футбольні правила ! Просто хлопці ганяли м’яч туди-сюди, а дівчата сиділи і розмовляли про щось своє.

Більше позитивних спогадів про ті часи не маю, а важких спогадів, на жаль, багато. Я ще не закінчив з “переписом населення“.
Результат перепису населення села ми побачили аж восени. Всі євреї нашого села були зібрані в одному місці і розстріляні, була викопана дуже велика яма, тіла вбитих людей поскидали в ту яму, облили чимось горючим, підпалили. Через тиждень яму загорнули землею, а всі жителі села, яких не розстріляли, отримали німецькі посвідчення про те, що в їхніх родинах немає євреїв. В 1944 році дехто ці посвідчення познищував, а моя мама дуже добре заховала це посвідчення, щоб ніхто не знайшов, там само, де був захований радіоприймач нашого сусіда. Лише після війни і це посвідчення, і цей радіоприймач за непотрібністю були викинуті.
Через багато років після війни деякі люди, чиї родичі були вбиті і закопані в загальній єврейській могилі, просили дозволу провести ексгумацію залишків тіл убитих, з надією знайти і перезахоронити тіла своїх родичів, але із санітарних міркувань нікому не дозволили.

Восени 1941 року з нашого життя на багато років зник мій тато. Він попав в облаву в Станіславі, ми не знали, що з татом, чи живий він. Ми побачимо тата лише в 1949 році.
Ми залишились втрьох, мама, я і Марійка. Прийшла справжня біда.

Ви прочитали частину 01.
Продовження – в частині 02, роки 1941-1949

Всім бажаючим продаємо наш інформаційний архів

Ви можете замовити ВЕСЬ наш файловий архів, його об'єм - більше 12 Гігабайт. Отримати можна в вигляді бандеролі з чотирма DVD-дисками, на яких ВСІ наші схеми, мануали, вся додаткова інформація, або завантажити вказаний архів через Інтернет. При завантаженні через Інтернет - вартість замовлення 120 грн, при замовленні на DVD-дисках - загальна вартість 220 грн при замовленні доставки звичайною Укрпоштою чи Новою поштою. Оплата - після отримання замовлення.
Ось СПИСОК НАШИХ ФАЙЛІВ.
Для замовлення архіва треба перейти НА СТОРІНКУ ЗАМОВЛЕННЯ.
Схема мануал телевизора шасси, схему скачать бесплатно, ищу схему модулей, ищу шасси телевизора, схемы телевизоров, мануалы

Залишити відповідь