Ви читаєте частину 17.
Перед нею – переходи на попередні частини:
частина 01, роки 1931 – 1941
частина 02, роки 1941 – 1949
частина 03, роки 1949 – 1958
частина 04, роки 1958 – 1962
частина 05, роки 1962 – 1963
частина 06, роки 1963 – 1966
частина 07, роки 1966 – 1967
частина 08, роки 1968 – 1970
частина 09, роки 1971 – 1973
частина 10, роки 1973 – 1975
частина 11, роки 1976 – 1978
частина 12, роки 1976 – 1979
частина 13, роки 1979 – 1980
частина 14, роки 1981 – 1984
частина 15, роки 1985 – 1986
частина 16, рік 1987
Анонс статті: події, предмети, цікавинки, все, що нас оточувало і помаленьку забулось.
Продовжуємо згадувати минулі роки, і саме починається 1988 рік.
Справді ? Починається 1988 рік ? Салам алейкум !
Що таке ? Ви знову прочитали щось незрозуміле ? Добре, я поясню.
Інформаційна довідка. Салам алейкум.
Насправді треба писати Ас-Саляму алейкум (арабською السلام عليكم) — звичне вітання на арабській мові, традиційне в ісламі. Його використовують мусульмани різних національностей, а також араби-християни й араби-іудеї. Це звичайне привітання, як наше “здоровенькі були” чи щось подібне, в перекладі воно означає “мир вам“. У відповідь на це вітання традиційно кажуть уа-алейкум ас-салям (араб. وعليكم السلام — “і вам мир”. Молодь, не сумнівайтесь, скорочує обидва вітання до короткого “салам”.
Звикайте до цього привітання. До нас їдуть кримські татари.
Якби до нас їхали кримські євреї чи кримські китайці, це не викликало би таку паніку у “коммунистической партии и советского правительства”, як сама згадка про кримських татар.
ЧУЖА ІСТОРІЯ
Я добре знаю, що творили “совіти” на західній Україні з 1939 року. Але я не міг знати в 1944 році про події в Криму.
Крим історично був населений татарами, серед яких чудово і мирно уживались не-татари. Люди дивувались, як татари примудряються отримувати врожаї з засушливої і неплодородної кримської землі, ніхто не претендував на те, щоб татар з Криму потіснити і зайняти цю землю.
(правду кажучи, через багато років знайшлась скотська держава, яка вирішила, що Крим треба захопити, а татар нагнути і перетворити на традиційне “население РФ”)
Які бойові дії йшли в Криму під час Великої Вітчизняної війни ? Це до істориків, але коли оцінити голі статистичні військові факти, то зрозуміло, що Крим особливо не захищали війська СРСР в 1941 році, так само його не дуже захищали відступаючі німецькі війська в 1944 році.
Крим є півостровом, і тому повністю провальний для захисту: той, хто його захищає, легко буде оточений, а потім знищений.
Не сумніваюсь, що кримські татари і не-татари так само неприязно ставились до “совітів”, як це робили ми, і до німців, щоб ніхто не сумнівався, ніякої любові також не було.
Окупанти – вони завжди окупанти.
Але в 1944 році Сталін і його кишенькова Комуністична партія вирішили, що кримські татари співробітничали з німцями, і підлягають виселенню з Криму. Повністю.
Депортація кримських татар з Криму була здійснена 18-21 травня 1944 року. Татари були примусово переселені у віддалені райони Радянського Союзу, від північного Уралу до Середньої Азії. Було депортовано майже 200 тисяч кримських татар, при цьому майже половина цих людей загинула.
Дата 18 травня 1944 року зараз є днем трауру в історії кримськотатарського народу. Протягом десятиліть кримські татари не мали права повертатись в Крим і проживати там. Горбачовська “перестройка” дала татарам шанс на повернення.
На 1988 рік в Криму проживало майже 15 тисяч татар. Згідно паспортів, вони були росіянами, узбеками, ще хто зна ким, але вони насправді були татарами, і могутній КДБ це добре знав. Заворушення почались з того дня, як татарин Казим Халілов 9 січня купив собі будинок в Криму і на законних підставах захотів жити у власному будинку. Халілов і по духу своєму, і по паспорту був татарином, через це влада почала з Халіловим воювати. Через кілька днів будинок Халілова був знесений бульдозером, майно Халілова примусово вивезене.
Влада не дуже розуміла, з ким вона затіяла війну.
Багатотисячні демонстрації, протести кримських татар продовжувались з січня по квітень, протести були не лише в Криму, а в тих населених пунктах, куди багато років тому примусово вивезли татар. Міграція татар в Крим набула таких розмірів, а протести набули таких масштабів, що через рік Верховна Рада СРСР признала депортацію незаконною.
Мабуть, хтось подумає, що всі ці мусульмани, незалежно від національності, можуть лише молитись, стоячи навкарачки, і при поганому настрої хапатись за ніж. Ні, мусульмани, як і інші люди, вміють бути терпеливими, трудолюбивими, добрими. Хто не вірить, нехай подивиться.
Подивились ? Звичайні люди, лише не треба їх ображати.
Не лише кримські татари відчули, що більше не треба терпіти несправедливість, і мусульманська віра тут, до речі, не має значення. Ви ще раз подивіться на фото, це мусульмани чи християни ? Не вдається вгадати ? Не має значення, яка у них релігія, а на фото люди, які вміють себе захистити.
Інформаційна довідка. Нагірний Карабах.
Після того, як на територію Вірменії і Азербайджану в 20-ті роки 20-го століття, як і на західну Україну в 39-му, “прийшли Совіти”, інакше кажучи, після встановлення там “Союзу і радянської влади”, було прийнято рішення територію Нагірного Карабаху з 94% вірменського населення включити у склад Азербайджанської РСР.. Без карти якось незрозуміло, де цей Карабах, де Вірменія, і де Азербайджан. Ось і карта.
Подивились на карту, тепер зрозуміло. 20 лютого 1988 року сесія народних депутатів Нагірно-Карабаської автономної області прийняла постанову «Про передачу Нагірно-Карабаської автономної області зі складу Азербайджанської РСР до складу Вірменської РСР». Це стало початком тривалого конфлікту, що переріс у чотирирічну війну.
Не мені описувати деталі цього конфлікту, на це є професійні історики. Я лише пригадую, що після тих подій я бачив карабахських біженців і з азербайджанської сторони, і з вірменської. Хіба міг я знати, що з часом побачу і наших, українських біженців ?
НАША ІСТОРІЯ
Повертаємось до нашої історії, Кавказ все-таки від нас далеко, а Україна ось тут, навколо нас. Отже, Салам алейкум, або “ласкаво просимо”. До нас їдуть кримські татари. Нарешті катастрофічна нехватка робочих рук в Криму буде якось зменшена.
Того року сталась подія, невидима, нечувана і непотрібна для всього населення Радянського Союзу, подія настільки нікчемна, незначна, що ні в яких наших газетах чи журналах про цю подія не було написано. Я і сам багато років не знав про подію, я про неї прочитав випадково. Просто в 1988 році якась невідома компанія “Apple” почало продавати дивні, нечувані раніше пристрої, які називались CD-ROM, які мали нечуваний на той час об’єм пам’яті, що перевищував аж 700 мегабайт, і ці дивні пристрої продавались за ціною 1100 доларів США за штуку. Увага, тисяча сто доларів США за один CD-ROM. Ми не знали, навіщо такі дивні пристрої, і не могли їх купити, бо навіть тих самих доларів США у населення Радянського Союзу просто не було.
Інформаційна довідка. Валюта.
Стаття 88 Кримінального кодексу СРСР від 1960 року (а також всіх союзних республік) «Порушення правил про валютні операції» передбачала кримінальне покарання за операції з іноземною валютою і валютними цінностями (покупка, продажа, зберігання). Засудження за цією статтею передбачало позбавлення волі на термін від 3 до 15 років, додатково могла бути конфіскація майна та смертна кара.
Ніхто не хоче купити доларів ? А може, продати доларів ? Ми не могли цього робити, це був особливо тяжкий злочин. Ось такі в СРСР були закони, і таке судочинство. Того року наші газети помпезно писали, що “ні один злочин не буде забутим”, бо в Ізраїлі почали судити українця Івана Дем’янюка.
Цей чоловік під час Великої Вітчизняної війни попав в німецький полон, в концтаборі він згодився працювати охоронцем, після війни він жив в Федеративній Республіці Німеччині, потім жив в США. Дем’янюка обвинувачували в тому, що він вбив БАГАТО ТИСЯЧ полонених, і судовий процес над Дем’янюком йшов в Ізраїлі кілька років. Зважаючи на серйозні помилки в обвинувачувальних документах, суд був припинений, і з Дем’янюка були зняті ВСІ ОБВИНУВАЧЕННЯ. При цьому Дем’янюка не захищав ні один адвокат з СРСР чи з України, він був під захистом ізраїльських адвокатів. З часом була ще спроба засудити Дем’янюка в Німеччині, але обвинувачення також були відхилені. Помер Дем’янюк в 2012 році, в віці більше 90 років, він помер на свободі, хоча й не дочекався остаточного рішення по апеляції.
Закон безжалісний, але закон не опирається на помилки слідства. Саме так діють нормальні закони в нормальних країнах. Неважко здогадатись, яким був би вирок суду, якби суд проходив в СРСР.
Йде 1988 рік, і нам, жителям СРСР, ще дуже далеко до вільного світу. Ми помаленьку злазимо з пальми, пробуємо говорити слова, як у вільному світі, і починаємо звикати до всіх тих новинок, які в вільному світі людям навіть набридли. Країна починає захоплено дивитись… Що дивитись ?
Нові фантастичні фільми ? Нові документальні кіно-фото-матеріали ?
Ні, країна починає перший раз за своє існування дивитись мильну оперу.
Інформаційна довідка. Мильна опера.
Першу багатосерійну телевиставу на сімейні та побутові теми мелодраматичного, сентиментального характеру з постійними персонажами побачили американці ще в 1947 році, цей серіал називався “A Woman to Remember“, приблизний переклад “Жінка, що пам’ятає”, але літературний переклад “Щоб жінка пам’ятала”. Чому з’явилась назва “мильна опера” ? Першими спонсорами таких серіалів були фірми, які виготовляли миючі засоби, в основному мило. Світ знає немало справді цікавих серіалів, таких як “Санта-Барбара”, “Династія”, “Даллас” та багато інших.
Але нам показали дешевий, застарілий бразильський серіал “Рабиня Ізаура”. Якби ви знали, як цікаво перший раз дивитись примітивний серіал ! Люди на роботі, на відпочинку, де завгодно обговорювали, що ж тепер буде, якщо Леонсіо відправить Ізауру на фазенду, і чим це закінчиться. А слово “фазенда” надійно ввійшло в наш лексикон, замінивши собою слово “дача”. Через пару років країна буде вражена ще одним довжелезним серіалом, під назвою “Багаті тоже плачуть”. Тут все було серйозніше, про Маріанну і Луїса-Альберто навіть анекдоти почали складати. Пам’ятаю один з анекдотів:
Луїс-Альберто приводить Маріанну в готель і просить адміністрацію поселити її на кілька днів. Маріанна, вибравши момент, запитує чергову на ресепшині:
– Ви вважаєте мене легковажною, легкодоступною дівчиною ?
Чергова відповідає:
– Ні, сеньйора, я вважаю, що вам дуже пощастило. Як правило, цей сеньйор знімає у нас номер на 30 хвилин.
Удача випадає не всім серіалам. І наступний серіал “Просто Марія”, і всі інші вже не викликали такого інтересу, ми просто відчули, що все буде повторюватись. Обов’язково будуть губити дітей і через багато років знаходити, буде кохання, розлуки, трагедії, втрати, все це буде по кругу, від одного серіалу до іншого.
Набридає.
А у нас життя таке цікаве, з такими новими подіями, які в серіалі не зустрінеш. У нас раптом згадали, що начебто пройшло рівно 1000 років від початку хрещення Київської Русі. З точністю до міліметра, наші історики заявили, що святкувати треба 5 червня 1988 року. Що ж виходить ? До 5 червня 988 року за Юліанським календарем від Різдва Христового тут, в Київській Русі, всі були нехрещені ?
Як байстрюки якісь, чесне слово ! Доведеться дещо згадати.
Інформаційна довідка. Релігія і влада.
Не богохульствую ! Поважаю нашу тисячолітню християнську віру, але є деякі уточнення. Навіть найбільш дурні історики, чи найбільш російські історики, не заперечують, що християнське віровчення на землях Київської Русі з’явилося практично одразу після початку його поширення у світі. Процес поширення християнства був тривалим і поступовим. Вже в третьому столітті нашої ери існувала Скіфська єпархія, до складу якої входила значна частина земель майбутньої Київської Русі. Крім християнства, в Київській Русі існувало багато інших віровчень: язичництво, християнство, мусульманство, іудаїзм. Князь Володимир Великий лише вибрав таке віровчення, яке мало значну частину своїх прибічників і в Київській Русі, і за її межами, а це є значною опорою для існуючої влади. До нього це пробував зробити князь Аскольд, і навіть тодішній окупант, новгородський князь Олег, який в 882 році захопив Київ. А княгиня Ольга ще в 955 році приватно прийняла хрещення в Константинополі. Що стосується князя Володимира, то він, оголосивши християнство “державною” вірою під покровительством Візантії, в 989 році одружився з Анною Порфірогенетою, дочкою візантійського імператора Романа II, а значить, Володимир ввійшов до справжнього імператорського роду. Перший з правителів Київської Русі.
Тепер дещо зрозуміло. Тепер Володимир і Ольга признані релігією як “рівноапостольні” князі, і це не якась влада, коли в одних підручниках історії тебе згадують позитивно, а в підручниках, виданих через рік, вже негативно. Ні, рівноапостольне звання – це навічно. А у нас тут святкують тисячоліття. Святкування Київської Русі, щоб ніхто не сумнівався, почалось в Москві.
Нормально ? Хрещення в Київській Русі, а бухають в Москві.
Звичайних людей це тисячоліття не дуже торкнулось, було багато якихось офіційних заходів, але звичайні віруючі не були допущені до цих заходів, так само, як свиня до апельсинів. Не маєш запрошення ? Напийся і святкуй вдома.
Тема християнства стала такою цікавою в тому році, що про християнство писали навіть в газеті “Правда”, не забуваючи нагадати, що взагалі-то Бога немає. А історики розійшлись не на жарт, і в деталях описували, як колись, тисячу років тому, в Києві людей заганяли в Дніпро і примусово хрестили. Ну, не ідіоти ?
Ідіоти не ті, хто хрестили, ідіоти історики. Київ в ті часи, як показують розкопки, “не дотягувався” до Дніпра, за житловою частиною Києва були пасовиська для худоби, а вже далі – правий берег Дніпра. В верхній частині Києва, де зараз залишки Золотих воріт, жила в основному київська знать (так само, як зараз), а трохи нижче, на Подолі, жили ремісники, селяни, євреї, словом, всі ті, на кому тримався економічний добробут Києва (так само, як зараз).
Хто би всю цю публіку заганяв в Дніпро ? Є річечка значно ближче, і хрестити зручніше. В центральній частині Києва протікала маленька безіменна річка, саме в ній хрестилися перші київські “офіційні християни”. З часом цю річечку стали називати Хрещатик. Пройшли сотні років, річка замулилась, пересохла, а в наш час приблизно там, де могла протікати ця річка, знаходиться велика київська вулиця.
Вона так і називається: Хрещатик. Ось він, наш Хрещатик. Зверху – таким Хрещатик залишається в моїй пам’яті. Ті великі букви “ОВО” в куточку фотографії – це кусочок великої вивіски “ОВОЧІ ФРУКТИ” біля працюючого Центрального гастроному. Знизу – сучасний Хрещатик.
Дерев стало трохи менше, машин стало трохи більше, і кольори фотографій стали якісніші. Добре, а що заставило київську владу знищити багато старих дерев, які зовсім не були засохлими і вмираючими, і насадити трошки новеньних дерев ? Релігія почекає, для відповіді я вмикаю машину часу.
Київ і мери Києва
Київ пережив немало різноманітних мерів, серед них були і нікчемні, непомітні злодії, і трудолюбиві, активні злодії, і злодії-наркомани, і багато інших злодіїв. З моєї точки зору, лише один з перерахованих злодіїв заслуговує на те, щоб про нього згадати. Це Олександр Омельченко, який, до речі, керував Києвом десять років, з 1996 року по 2006 рік. Що зробив Омельченко в Києві, як тільки прийшов до влади ?
Він закопав трубу. Я так відчуваю, що знову написав щось незрозуміле.
Вздовж довжелезного Голосіївського проспекту, який тоді називався проспектом 40-річчя Жовтня (в Києві, для колекції, були ще й проспекти 50-річчя Жовтня, це проспект Леся Курбаса, і 60-річчя Жовтня, це Броварський проспект), багато років вздовж цього довжелезного проспекту з парної сторони тяглась довжелезна труба теплоцентралі, зовнішнім діаметром 1400 мм. Колись, протягуючи теплоцентраль по Голосіївському району, цю трубу, довжиною в кілька кілометрів, залишили на поверхні, створивши тим жителям, які жили поближче до самого проспекту, немало незручностей. Через трубу були збудовані переходи для людей, в деяких місцях труба трохи опускалась, там був переїзд для машин, вже ніхто не вірив, що колись комунальне господарство Києва могло існувати без цієї труби. Труба простояла немало років.
Омельченко, прийшовши до влади в Києві, відразу цю трубу закопав. Без помпезних рапортів, без фотографій “Ось труба без Омельченка”, “Ось труба і Омельченко”, “Ось Омельченко без труби”. Виявилось, що у Омельченка копання – це хоббі. Через кілька років про Омельченка і копання київських вулиць вже ходили анекдоти, і тут доля піднесла Омельченку супер-подарунок.
Згідно нормативної документації, настав час капітального ремонту Головного міського каналізаційного колектору, який проходив строго під тою самою вулицею Хрещатик.
Ремонт почали. Таким зруйнованим Хрещатик не бачили навіть після війни.
На час ремонту цього гігантського колектора, з робочим діаметром, між іншим, приблизно три метри, Хрещатик вже був не вулицею, а одним довжелезним і надзвичайно широким котлованом, робоча зона була настільки довжелезною і широчезною, що в робочу зону попадав, лише вийшовши зі станції метро “Хрещатик”. Якби ці ремонтні роботи йшли так довго, як дехто міняє київські мости, кияни закопали би цього мера в самому колекторі, але ремонт колектора був організований справді добре, і без простоїв, і з залученням дуже великої кількості робітників і техніки. Ремонт закінчили, Хрещатик повернули на місце.
Але вже без дерев.
Всі ці дерева вздовж проїжджої частини неможливо було зберегти під час неймовірного ремонту колектора. Я дивуюсь, чому через кілька років кияни “сердились”, що під час підготовки до Євро-2012 було зрубано чи то 14, чи то 16 старих каштанів, і не хотіли уточнювати, що заодно було зрубано близько сотні молодих дерев.
Не було вже старих каштанів біля проїжджої частини Хрещатика ! Їх довелось зрубати ще під час ремонту колектора, а не тому, що “влада погана”. Ця влада погана іншою своєю характеристикою: легендарно крали і до Омельченка, і під час Омельченка, а вже після Омельченка під керівництвом іншого злодія, для Хрещатика були закуплені саджанці липи в Німеччині, по 650 євро за саджанець. Але саджанці липи продаються біля Ботанічного саду на Видубичах за ціною 50 гривень за саджанець.
Вчіться правильно любити Київ !
Молоді дерева виростуть, і також стануть великими і старими. Подивіться, ось такі були каштани на Хрещатику на початку 60-х років.
Ось такі у мене згадки про старі і нові дерева на Хрещатику. А ми повертаємось в 1988 рік, до нашої релігії.
Віруючим людям в 1988 році на пару місяців дозволили трохи більше релігії. Починаючи з того року, на Паску вже не висліджували в церквах молодих людей, учнів чи студентів, щоб потім повідомляти в адміністрацію учбового закладу, що “учень Петренко відвідує релігійні заклади…” і таке інше.
Слухайте, влада вміє розумнішати ! В ніч на Паску наступні кілька років по телевізору, замість “районного чемпіонату з шахів”, чи таблиці для настроювання телевізорів, чи ще чогось надзвичайно цікавого, почали показувати такі заборонені раніше фільми ! Еротики ще немає, але так багато захоплюючої стрілянини ! І все це транслюється по наших телевізорах ! На жаль, лише в ніч на Паску. І лише до того часу, коли згинув Союз.
Мабуть, “тисячолітня релігія” була би єдиною подією того року, але тут в історичні події втерлись “гарячі естонські хлопці”.
Знаєте, анекдоти про спокійних, врівноважених жителів Прибалтики – це не зовсім анекдоти, це сувора реальність. Сидить собі на естонському базарі якась естонська бабуленція, продає щось вирощене на власному городі продуктове естонське. А ви попробуйте поторгуватись з нею, чи покритикувати товар, чи спитати про погоду. Варіантів відповіді буде лише два:
– Там написано.
– Не нравится, не покупайте.
Я так розумію, що врівноважених естонців, нарешті, допекли.
16 листопада 1988 року Верховна Рада Естонської РСР (в них тоді також була Верховна Рада) проголосила суверенітет Естонії, поки що без виходу зі складу Союзу, але з верховенством законів Естонії над законами СРСР.. А ви знаєте, що просила влада Естонії від влади Союзу на кілька місяців раніше ? Не знаєте ? Правильно, історія такі дрібниці не пам’ятає.
Було прохання столицю Естонії Таллін називати більш правильно: Таллінн, а також присвоювати автомобілям в Естонії державні номери лише з тими буквами, які на вигляд співпадають з латинськими. Це букви А, В. Е.К, М,Н, ну, і так далі.
Увага ! Обидва прохання було відхилено. Що ж, влада Союзу цього хотіла, і добилась.
Ось перший, дуже мирний мітинг в Таллінні 26 листопада 1988 року. Естонці не новачки в боротьбі за свою незалежність.
Естонія вийшла з Російської імперії ще 24 лютого 1918 року, а 2 лютого 1920 року СРСР і Естонія підписали мирний договір про взаємне признання. Підписувати щось із СРСР – справа безнадійна, і 6 січня 1940 року СРСР знову окупував Естонію. Потім, звісно, Естонію на деякий час окупували німці, а далі знову СРСР.
Естонія в 1988 році не те щоб вийшла зі складу СРСР, а лише проголосила суверенітет і верховенство в Естонії законів Естонії. Не біда, через три роки СРСР зробив все, щоб Естонія, і не лише вона, стала незалежною країною. А в СРСР тим часом починають гордитись.
Інформаційна довідка. Багаторазові космічні кораблі.
Багаторазовий космічний корабель, і це видно з назви, можна використовувати багато разів. Першим пілотованим багаторазовим транспортним космічним кораблем був “Колумбія STS-1”, його перший політ відбувся ще 12 квітня 1981 року, просто на День космонавтики в СРСР. На Колумбії було здійснено 28 польотів, останній політ 1 лютого 2003 року закінчився катастрофою.
Наступним багаторазовим космічним кораблем був “Челленджер OV-099”, його перший політ відбувся 4 квітня 1983 року. Усього було здійснено дев’ять польотів, десятий політ 28 січня 1986 року закінчився катастрофою.
Багаторазовий космічний корабель “Діскавері OV-103” здійснив перший політ 30 серпня 1984 року, і всього здійснив 39 успішних польотів.
І тут щось запустили в СРСР. Пора починати гордитись.
15 листопада 1988 року в Радянському Союзі здійснено перший і єдиний запуск космічного багаторазового корабля “Буран”, Він був виведений виведений на орбіту ракетою “Енергія” і здійснив два витки навколо Землі, після чого успішно приземлився у автоматичному режимі. Без катастрофи, без людей, і один-єдиний раз. Ось він, той самий “Буран”. А перевозить його на авіаційний салон “Ле Бурже” український літак АН-225 “Мрія”. Власне, саме він експонується на авіасалоні, а те, що зверху, – це для демонстрації вантажопідйомності літака.
“Буран” виявився таким дорогим і в виробництві, і в експлуатації, що навіть марнотратний Союз вирішив ніколи більше цей “Буран” не запускати.
Є технічні новинки і у мене: я купив машину. Правду кажучи, машина у мене і без того була. Ні, я сказав неточно: у мене було дві машини.
То виходить, що я купив третю ? Так !
Хто мав власну машину, той або ніколи більше не купить машину, або навпаки, вже не зможе без машини. Перший раз я купив машину ще в 1971 році, це був автомобіль “Москвич-412“. Зараз, коли згадую, дивуюсь, як конструктори могли вмістити в один автомобіль стільки недоробок. Що було, то було. Через два роки автомобіль був проданий, а мені пощастило на кілька років поїхати працювати в Чехословаччину.
З Чехословаччини я приїхав старенькою “Волгою “ГАЗ-21“, машина ненова, але міцна, як дуб, і бензин їсть непогано. Добре, що бензин дешевий. В документах на машину мені наші державні чиновники поставили штамп “Без права продажу”. Я знаю, що не можна продати власну дружину, але тут, виявляється, що не можна продати власну машину.
І тут рідний “Трансгаз” вирішує, що я знову можу купити автомобіль.
Такої можливості не можна випускати з рук. На щастя, заборона продавати автомобіль вже не діяла, я швидко продав свою стару “Волгу”, але як я буду без машини ? Щоб не стати пішоходом, перед продажею “Волги” купив собі старенького горбатого “Запорожця” за якусь ціну, щоб вважалось, що попередній власник не викинув машину, а все-таки продав. “Запорожець” був оформлений не на мене, а на мою доньку, бо, купуючи нову машину, не маєш права мати якусь іншу машину.
Не дивуйтесь, це країна така.
Підготувавшись до покупки нової машини, отримую такон, щоб оплатити вартість і взяти машину. Саму машину доведеться отримувати не в Києві, а чомусь у Горькому, теперішній Нижній Новгород. Марку машини я не вибирав, це буде ВАЗ-2105. Який буде колір, я також не знаю.
Не дивуйтесь, це країна така.
Отримавши нову машину, не можна ніде зупинятись, крім бензозаправок, не можна навіть зупинятись, щоб десь поїсти. Треба, не зупиняючись, гнати до Києва, якщо хочеш зберегти машину і життя.
Найняв двох людей, які приженуть мені машину, цим людям я довіряю, один з них – професійний шофер, а другий буде робити бутерброди і вкладувати в рот шоферу. Зупинятись не можна.
Пригнали машину в Київ, на другий день я з двома товаришами, щоб хтось завжди знаходився в машині, їду в ДАІ і реєструю машину, отримую державний номер. Можна видихнути. Зареєстрована в ДАІ машина вже не така цікава для автомобільних злодіїв.
Не дивуйтесь, це країна така.
Яка ж вона прекрасна, ця нова машина. Коли треба по роботі поїхати хто-зна куди машиною, я беру “Запорожця”, а для більш культурних, домашніх поїздок у мене новенькі “Жигулі” ВАЗ-2105. Нову машину хочеться берегти, а старий “Запорожець” ремонтувати не хочеться. Коли через кілька років нещасний “Запорожець” дуже серйозно зіпсується, я вже не стану його ремонтувати, я продам “Запорожця” в несправному стані, новий власник його навіть відремонтує і буде їздити. Пройдуть ще роки, “Запорожець” поміняє ще трьох власників. Далі сліди цієї машини губляться.
А таке, що трапилось в кінці 1988 року, трапляється дуже рідко. На вірменські міста Спітак, Гюмрі, Ванадзор, Степанаван та інші невеликі населені пункти 7 грудня обрушився землетрус силою 6,8 балів. Загинуло приблизно 25 тисяч людей, 140 тисяч зазнали поранень. От горе ! Чи буває ще десь така біда ?
Інформаційна довідка. Мехіко.
Дуже велике місто, столиця Мексики. Населення – трохи менше, ніж 20 мільйонів людей. Землетрус магнітудою 8.1 балів за шкалою Ріхтера відбувся у Мехіко 19 вересня 1985 року о 7:17 ранку за місцевим часом. Енергія, яка вивільнилася під час цих коливань поверхні Землі, була еквівалентна вибуху 1114 атомних бомб по 20 кілотонн кожна. Загиблих – близько 10 тисяч людей. Врятованих з-під завалів – більше 4 тисяч. Кількість пошкоджених будинків – 68 тисяч.
Дай Боже, щоб таке не повторювалось, щоб не гинули люди під уламками власних будинків. А нам доведеться порівняти деякі цифри, це важко і неприємно, але доведеться порівняти.
Мехіко, місто з населенням майже 20 мільйонів людей, на нещасне місто вдарив землетрус магнітудою 8,1 балів, загинуло близько 10 тисяч людей.
Невеликі вірменські міста, в яких суммарно проживало пів-мільйона людей, все населення Вірменії – менше 3 мільйонів, землетрус магнітудою 6, 8 балів відібрав життя у 25 тисяч людей.
Так не пощастило ? Ні, так будуємо. Ось вулиці Мехіко після землетрусу.
Напівзруйновані будинки, але ці будинки стоять. Наші люди з “Трансгазу”, яких направляли для допомоги відновлення не дуже розвиненого газотранспортного забезпечення Вірменії, розказували, що надзвичайно багато, просто надзвичайно багато невисоких, кількохповерхових будинків просто склались, як карткові будиночки, із будинків вони перетворились на будівельні матеріали, У людей, які перебували в цих будинках, не було ні найменших шансів вижити.
А тепер – контрольний постріл в голову любителів Союзу. Приблизно через рік, 17 жовтня 1989 року у великому американському місті Сан-Франціско відбувся землетрус силою 7.1 бала по шкалі Ріхтера. Було зруйновано 100 тисяч будинків. Від землетрусу загинуло 63 людини.
Тепер зрозуміло. Так ми будуємо.
Не можу продовжувати, зроблю паузу.
Ви прочитали частину 17.
Продовження – в частині 18, рік 1989