Ви читаєте частину 06.
Перед нею – переходи на попередні частини:
частина 01, роки 1931 – 1941
частина 02, роки 1941 – 1949
частина 03, роки 1949 – 1958
частина 04, роки 1958 – 1962
частина 05, роки 1962 – 1963
Анонс статті: події, предмети, цікавинки, все, що нас оточувало і помаленьку забулось.
Я продовжую згадувати. Неважко помітити, що я не є прихильником колишнього Союзу, бо я у ньому жив, а не слухав, що кажуть про Союз сучасні ностальгуючі політики. Але зараз напишу трохи похвали.
Власне, я цю похвалу вже написав, просто ви не помітили. Йде 1963 рік, вирубується деяка частина лісу, і на очищеній території, і частково на величезних піщаних пустирях забудовується 5-поверховими багатоквартирними будинками новий житловий київський масив Воскресенка. І не колись в майбутньому, а відразу збудували лікарню, поліклініку, школу, протягли транспорт від нового масиву до вже існуючих забудов. Провели воду, опалення, електрику, газ, каналізацію. Навіть до наших будиночків дотягли водопровід і каналізацію.
Не понаставляли, блядь, будинків де тільки можливо, без найменшої інфраструктури.
Що ж, дещо в тій країні робилось по-розумному. Але похвала закінчується, бо більше хвалити нема за що, не стану ж я згадувати балет і перекриття Єнісею. Я просто розказую далі. Нагадую, дитина пішла в перший клас.
Ще в серпні розібрався, де найближча школа, ми підготували документи, довідки, прививки. Ми і не знали, що нам дуже пощастило: недалеко від нас українська школа. А так пощастило не всім, деякі батьки в Києві віддавали дітей в українську школу, яка за десяток кілометрів від будинку.
Бо всі інші школи – російські. В столиці України (вибачаюсь, не України, а УРСР).
Інформаційна довідка. Київські і не київські школи в СРСР.
В 60-ті роки, в 70-ті роки в Києві налічувалось більше 200 шкіл, точна цифра не важлива. Із них менше 30 шкіл було з українською мовою навчання, всі інші – російські. В головних містах УРСР було лише 16% українських шкіл, решта 84% – російські, ось така була “дружба народів”.
До школи можна проїхати дві зупинки трамваєм, а можна йти навпростець, через піски, обминаючи будівельні майданчики і новобудови. Навчання в дві зміни, бо школа таки наповнена. Для першого класу видали підручними, батьки лише оплатили вартість, а для наступних класів підручними треба купувати самостійно, і ще трошки підручників є в шкільній бібліотеці. Щоб не забути, згадаю одну смішну історію з підручниками просто зараз, хоча вона трапилась пізніше, аж в 1965 році.
А трапилась вона тому, що в 1964 році “скинули Хрущова”. З продуктами в магазинах не стало ні краще, ні гірше, взагалі, життя хоч при Хрущові, хоч без Хрущова не змінилось. Підручники для школи доводилось не купувати, а діставати, їх чомусь також не вистачало, і неновий підручник “Читанка” мені вдалось купити на книжковій барахолці. Настає вересень, мене викликають в школу. Що там мій син накоїв ? Вчителька, вся червона від злості, трясе синовим підручником і кричить “Як можна було дитині таке купити ?”
Що ж не так ? А трюк в тому, що підручник не новий, і десь на початку підручника підступно надрукована фотографія колишнього Першого секретаря ЦК КПРС СРСР М.С.Хрущова. Вчителька заставила вирвати сторінку із цим фото і хотіла, щоб ми з нею цю сторінку спалили, але виявилось, що ми з нею не куримо, і не маємо сірників, тому я пообіцяв, що вдома спалю. Вдома я зі сміхом розказав цю історію. Вирваний з учнівського підручника звичайний листочок із фотографією колишнього політичного лідера країни, і ще було написано щось типу “На чолі з Хрущовим йдуть радянські люди”.
Просто крамола, а не підручник. А ще рік тому цей самий підручник був такий, як треба. Невже ці ідеологічно правильні йолопи думали, що є можливість хоч що-небуть витерти з історії ?
Придурки трапляються всюди, але школа хороша. В школі є спортзал, дуже велика їдальня (я купив для проби шкільний обід, готують несмачно, а в котлеті, за смаком, м’ясо і не ночувало), шкільний стадіон (не мікро-стадіон, не один стадіон на кілька шкіл, а повнометражний футбольний стадіон, з біговою доріжкою, а крім футбольного поля, є ще майданчики для баскетболу, волейболу і гандболу), просторі майстерні для уроків праці (столярна справа, слюсарна справа, автосправа, крій та шиття, для шиття цілий клас із швейними машинами, а головний шедевр – хлопчиків також навчають базовим елементам шиття: пришити, залатати, підрубити), велика оранжерея для уроків ботаніки і, звісно, окремі, дуже добре обладнані класи для фізики і хімії, і майданчик на шкільній території для географії. Нічого не пропустив.
То моїй дитині так пощастило зі школою ?
Ні, школа стандартна. Такі школи будують в Києві (ну, будували).
Видихнули, читаємо далі, бо я продовжую.
Різних подій в 1963 році було справді немало, і хоча я не фанат космонавтики, і не стрибав від радості, коли в космос полетів Юрій Гагарін, але подія, яка сталась 16 червня 1963 року, мене справді порадувала. Я подумав, що польоти в космос справді стають не чимось героїчно-нагородним, а звичайною науковою справою.
В космос полетіла Валентина Терешкова.
Фотографію взяв чорно-білу, на кольорових фотографіях вона вже старша. Політ був комплексний, 14 червня в космос полетів Валерій Биковський, далі 16 червня Терешкова, а 19 червня обидва космонавти приземлились. Дивно, але з хвалебних газетних статей того часу неможливо було зрозуміти в деталях, що, як і чому робив космонавт в космосі. Лише з часом я прочитав в науковому журналі, що Терешкова за три дні облетіла Землю 48 разів. Це справді подібне не на “героїчне досягнення”, а на перші спроби якоїсь наукової роботи в космосі, якихось перших, примітивних експериментів. За три дні для Терешкової і п’ять днів для Биковського в космосі космонавту потрібно їсти і пити, а також, вибачаюсь, не лише їсти і пити. Хто хоче, може покопатись а старих газетних архівах і переконатись, що про такі “дрібниці” ніхто в той час в наших газетах не писав.
З часом Терешкова вийшла заміж за космонавта Андріяна Ніколаєва, але в жартівливому віршику були інакші імена:
Валентина Терешкова захотіла молока.
Не попала під корову, а попала під бика.
Хоча насправді космічний корабель Биковського наближався до корабля Терешкової не ближче, як на 5 кілометрів. Думаю, відпрацьовувались методи майбутньої стиковки космічних апаратів.
Були ще деякі події в червні, про які ніхто не писав, і що тут скажеш, вони починались також 16 червня. Почались робітничі страйки і заворушення в Одесі, Донецьку, Кривому Розі, і що б там не писали тодішні чи сучасні історики, головною причиною таких заворушень був звичайний голод. Не тому, що десь комусь не вистачало грошей на кусок хліба, а тому, що нема де купити їжі, хоч харчуйся тими грошима. Не наїздишся кожен день в Київ, щоб купити в центрі Києва вареної ковбаси.
Найбільші заворушення були в Кривому Розі. Всі ці заворушенні були жорстоко придушені, але з меншими жертвами, ніж в Новочеркаську. Навчились, значить, подавлювати бунти. Також до Радянського Союзу, нарешті, прийшло світове гуманне досягнення. Без жартів.
Інформаційна довідка. ГУМОВИЙ КИЙОК
Цей гуманний предмет разом з наручниками зберіг дуже багато людських життів. Адже до 1963-1964 років наша міліція була озброєна лише табельною зброєю, ну, і власними кулаками, і більше нічим. Вважається, що гумові кийки і наручники з’явились у наших постово-патрульних груп ще в 1962 році, але реально існуючі ці атрибути я побачив лише в 1967 році. Вага одноручного гумового кийка в патрульного складає 730 грам, хоча кажуть. що зараз є багато різних модифікацій.
Чи використовувались міліцією такі засоби при придушенні бунту в Кривому Розі ? Це не важливо, бо на придушення були кинуті озброєні формування внутрішніх військ. Було покалічено більше 200 людей, були також вбиті.
Про це щось писала тодішня преса ? Ні, не писала ніде і нічого.
А 22 листопада стався постріл, про який наша преса писала дуже багато. Стріляли, на щастя, не в Києві, не в Кривому Розі, а в штаті Техас, і вбили президента США Джона Кеннеді. Жорстокі ці американці ! Людину вбили.
На протязі 1963 року плавно сталась ще одна подія, вона не має точної дати. Від Радянського Союзу відчепився великий, товстий китайський кліщ. Тут доведеться дещо пояснити.
Офіційні історики кажуть, що стався політичний розкол між СРСР і Китаєм, але ті люди, які бували в 1963 році у відрядженнях в Китаї, кажуть, що все простіше: продовольства в СРСР настільки не вистачало, що країна значно зменшила пайку ненажерливому китайському дармоїду, і відразу на поверхню вилізли “політичні непорозуміння”.
Ви не дивуйтесь ! Тодішній Китай був настільки “соціалістичним” чи “комуністичним”, що не міг сам себе прогодувати, це при тому, що вирощував Китай за рік більше 100 млн тон зернових.
Але китайців, на біду, дуже багато.
Та й не обмежувалась допомога Китаю самим лише продовольством. Надзвичайно багато технологічного обладнання передавалось в Китай практично без оплати, ця оплата була символічною. Із наших газет ми досить слабо могли зрозуміти, що робиться в Китаї, але ми знали, що там наводять свої порядки якісь хунвейбіни (не хуйвенбіни, а хунвейбіни).
Інформаційна довідка. Хунвейбіни.
Переклад з китайської – “червоні вартові”. Правду кажучи, китайська мова у китайців не одна, я не жартую і не здурів. У китайців є такі неподібні діалекти в їхній мові, що два китайці, розмовляючи на своїх діалектах, можуть не дуже розуміти один одного. Виручають ієрогліфи: незважаючи на різне прочитування, ієрогліфи у них абсолютно одинакові, незалежно від діалектів. Ви, мабуть, знаєте, що китайська столиця називається Пекін, але самі жителі столиці називають своє місто Бейджінг, бо у них свій діалект. Але я вертаюсь до хунвейбінів.
Ці “червоні вартові” були войовничими групами китайської молоді, вони мали підтримувати старі ідеї, стару культуру, старі звичаї, старі звички. Учнів заохочували доносити на начальників, учителів і навіть батьків (я щось згадав про Павлика Морозова). Іноді хунвейбіни влаштовували самосуд над людьми, яких вважали винуватими. Приблизно в 1968 році ненормальна діяльність хунвейбінів за наказом китайського лідера Мао Дзедуна припинилась так само, як за його наказом почалась.
Я згадую, що в 1963 році в світі сталось стільки різних подій, ми мало не щотижня читали в газетах, як бушує світ. Ви лише подивіться !
Військовий переворот в Того, вбитий перший президент країни Сильванус Олімпіо.
Війська ООН ліквідували самопроголошену країну Катанга на території Республіки Конго.
Військовий переворот в Іраку, вбитий глава уряду генерал Абдель Керім Касем.
Військовий переворот в Сирії.
В США в той рік закрили в’язницю Алькатрас.
Я вже казав, перекрили Єнісей, будується Красноярська ГЕС.
Голландська колонія Західний Іріан передана Індонезії.
Помер Папа Римський Іван XXIII, новим Папою Римським став Джованні Батіста Монтіні, який прийняв ім’я Павла V.
Іракський уряд почав війну в Курдистані.
Праве угрупування в Лаосі почало війну з Патріотичним фронтом Лаосу.
Військовий переворот в Еквадорі.
Ще один військовий переворот в Сирії.
«Серпнева революція» в Республіці Конго.
Військовий переворот в Домініканській Республіці.
Алжирське повстання в Кабілії.
Військовий переворот в Гондурасі.
Військовий переворот в Південному В’єтнамі.
Військовий перевороту в Іраку.
Без переворотів. В Стенфордському університеті Дуглас Енгельбарт розробив маніпулятор “миша”. Так, комп’ютерну “мишку” зробили ще в 1963 році. Про це я прочитав через багато років, тоді в наших газетах про такі події не писали.
Ну, ще один переворот був в Бразилії, але вже весною 1964 року. А вже восени того ж року стався ще один переворот, але не військовий, а кадровий, і не десь, а у нас. Ще перед тим, влітку 1964 року, нас почали довбати новинами, що, мовляв, “американці напали на В’єтнам”.
Історична довідка. В’єтнам.
Назва країни значно молодша, ніж сама країна, назва “В’єтнам” офіційно з’явилась лише в 1945 році. В’єтнамська війна за незалежність від Франції почалась в 1946 році, і в 1954 році було зформовано дві окремі країни: Північний і Південний В’єтнам. Комуністична військово-політична організація В’єтмінь на чолі з Хо Ші Міном отримувала контроль над північним В’єтнамом, а імператор Бао Дай – над південним. Зрозуміло, що Радянський Союз став інтенсивно допомагати північному В’єтнаму, а США – південному. В 1964 році постійні військові провокації збройних сил північного В’єтнаму переросли в початок справжньої війни, 2 серпня в Тонкінській затоці відбувся перший бій між військовими підрозділами обох В’єтнамів, з підтримкою військових підрозділів США і Радянського Союзу. Війна закінчилась лише 30 квітня 1975 року, коли північно-в’єтнамські війська захопили найбільше місто південного В’єтнаму Сайгон, яка була неформальною столицею південного В’єтнаму, а захопивши, перейменували його в Хошімін, за іменем політичного лідера Північного В’єтнаму Хо Ші Міна.
Я не історик, але ці перейменування щось мені нагадують. Згадався також анекдот тих часів:
Полонений американський льотчик дає інтерв’ю журналістам, і каже: “Мене збив в’єтнамський пілот, який летів в парі з російським пілотом”. Журналісти запитують: “Як ви дізнались, що один з пілотів був російським ?”. Американець відповідає: “Я трохи розумію російську мову, і чув по радіо їхні переговори. Чую, один пілот каже другому: Вася, прикрий мене, я хуйну. Цей Хуйну і збив мене”.
Хто вміє пам’ятати деякі історичні дрібниці, той розуміє, що війну у В’єтнамі було “заплановано” ще в 1945 році. Як можна наперед запланувати війну ? Виявляється, що це досить просто.
Після війни в 1945 році в переможеній Японії вводилась тимчасова американська адиіністрація, відповідно “американський вплив”, і таке інше. Північна Корея попадала під керування Радянським Союзом, а Південна Корея – під США. Монголія і Китай – Союзу, В’єтнам – Союзу, за винятком деякої частики В’єтнаму. Все поділено !
Далі США допомагають країнам, над якими отримали протекторат, економічно стати на ноги, налагодити післявоєнне життя, а Радянський Союз вкручує своїм підлеглим країнам соціалізм по повній програмі. Там, де звідкись прийшов примусовий соціалізм, без війни не обійтись.
Дідько з ним, з тим В’єтнамом, хоча чули ми про нього десять років, і багато, і кожен день, але власна країна мене цікавить більше. У нас тут в 1964 році свої події: скинули Хрущова.
Інформаційна довідка. Хрущов Микита Сергійович.
Освіта цього політичного діяча – два курси Московської Промислової академії, але головне те, що він вчився в одній групі з дружиною Сталіна Надією Алілуєвою. Далі він не відходив від партії, був на дуже багатьох державних посадах, а пік кар’єри – в 1953 році став Першим секретарем ЦК КПРС, а в 1958 році став заодно і Головою Ради міністрів СРСР. 15 жовтня 1964 року, під час відпочинку в Сочі, він був позбавлений всіх своїх посад. Про його позитивні і негативні політичні дії краще почитати в офіційній літературі.
Мушу признатись, ми відразу відчули зміну влади: цілий місяць, а то і два, продуктів в магазинах стало набагато більше. Ходили чутки, що були відкриті стратегічні армійські продовольчі склади, щоб показати населенню, що “стало краще”. Потім традиційний дефіцит їжі помаленьку повернувся, і були повернуті “назад” деякі ієрархічні зміни у владі. На фоні жовтневих новин 1964 року зовсім непомітною виявилась інша новина: Китай, який впевнено перетворювався із “великого друга Радянського Союзу” на “принципового противника того самого Союзу”, випробував “свою” першу атомну бомбу. Щоб ми тут знали, що Китай має, і як воно працює, і що Китай тепер не хоче від нас нескінченної допомоги, а навпаки, “нас не боїться”.
Цікаво, яка саме країна, нескінченно допомагаючи Китаю, дала йому ще й технологію для виготовлення атомних бомб ? В 1962 році на Кубу завезли вже готову ядерну зброю, а Китаю ще й подарували технологічні можливості для штампування нових атомних бомб. Ну, дуже мирна у нас була країна !
Неприємно згадувати колишні політичні події, дуже важко знайти серед них щось хороше. Місцеві події, як правило, згадуються значно веселіше, а життя справді наповнене місцевими подіями. В 1965 році жителям лівого берега Дніпра в Києві зробили справді великий і значний подарунок.
Лінія метро перескочила через Дніпро і дотягнулась аж до Дарниці. Одночасно запрацював новенький міст Метро і нові станції метрополітена: Гідропарк, Лівобережна і Дарниця.
Подарунок, звісно, зробили під найбільш революційну дату, формальне відкриття відбулось 5 листопада 1965 року. Це подарунок для киян, а що подарувати всім іншим жителям тодішнього СРСР ?
Треба подарувати вихідний !
В 1965 в СРСР справді додалось до календаря ще одне свято: вирішено, що з 1966 року державним святом і додатковим вихідним буде 8 березня, офіційна назва – Міжнародний жіночий день боротьби за права жінок. Так що не один подарунок, а відразу два. А зараз згадаю про ще один подарунок.
Нова транспортна лінія – це зручність, але ще один приємний подарунок чекав на жителів Воскресенки вже в 1966 році. В цьому році до нас на Воскресенку, яка ще будувалась, прийшла справжня цивілізація.
У нас збудували кінотеатр.
Я просив не сміятись, а ви все одно регочете. Ви не уявляєте, яким культурним центром був кінотеатр.
В великих містах є кінотеатри, театри, бібліотеки, є будинки культури, з обов’язковою своєю бібліотекою і гуртками для дітей різного віку.
В невеличких містечках є кінотеатр, а іноді два кінотеатри, невеличкий дім культури, бібліотека.
В селах є клуб. В клубі є бібліотека і теоретично може існувати якийсь гурток чи навіть два гуртки для дітей. Час від часу в сільський клуб “привозять кіно”, приїжджає машина з кіноустановкою для демонстрування фільмів і демонструється один або два фільми. Така машина приїжджає на день, а то й на два.
Помітили закономірність ? Абсолютним атрибутом дозвілля є кіно.
Людина середнього віку з задоволенням іноді сходить зі своєю сім’єю в кінотеатр подивитись фільм.
Молодь просто не може існувати без кіно, це необхідний атрибут на побаченні. Хтось зустрівся з дівчиною – і в кіно, а хтось, навпаки, зустрілася з хлопцем – і в кіно.
Дітям в вихідний, та зранку, та якщо є кінотеатр – на дитячий сеанс в кіно.
Тепер, я думаю, ви зрозуміли, що на Воскресенку в 1966 році прийшла цивілізація. Збудували кінотеатор “Аврора”.
Шкода, що фото не моє. Не здогадався колись цей кінотеатр зфотографувати. Наш кінотеатр, якого вже немає, заслуговує особливої уваги. Історія показала, що кінотеатри, як і люди, не вічні, так що кінотеатра “Аврора” вже немає. Замість нього тепер ось це:
Раніше доводилось, щоб подивитись кіно, їздити аж в кінотеатр “Ленінград”, його збудували ще в 1960 році біля Ленінградської площі, на вулиці Діагональній, яка через рік була перейменована на вулицю Гагаріна, а потім отримала назву “проспект Гагаріна”. Чому “проспект” ? Бо заасфальтували, та ще й пристойно заасфальтували, з тротуаром з одної сторони і трамваєм з іншої. Ось він, старенький “Ленінград”. Зараз він надзвичайно змінений, і називається “Дніпро”. А колишній кінотеатр “Дніпро” (Стереокіно) перероблений на Ляльковий театр.
Не знаю, коли було зроблене фото, але видно, що в той день в кінотеатрі крутили американський музичний фільм “Сім наречених для семи братів”. Іноземні фільми дуже рідко, але бували в кінопрокаті СРСР. На фото погано видно, але я добре знаю, що на фасаді кінотеатру зображена картина, як публіка через арочний вихід на Дворцову площу в Пітері штурмує Зимовий палац. Ви не повірите, і будете думати, що я сміюсь, але через цей самий вихід на Дворцову площу одного дня проривався мій син. Він не збирався скидати царя, бо це було в 1987 році, про ці події я ще розкажу. Сидіння в “Ленінграді” дерев’яні, незручні. Зовсім інше діло в “Аврорі”. Сидіння більш зручні, оббиті справжнім дермантином, і зал більший, і нахил в залі більший. Зручний кінотеатр !
На фасаді “Аврори” зображена жінка, така вся закликаюча до чогось революційного, але вибачте, де крейсер “Аврора” ? Він десь там, на задньому плані, і зовсім невеличкий.
Історична довідка. Крейсер “Аврора”.
Крейсер Балтійського флоту збудований в 1897 році, спущений на воду в 1900 році. Прототипом для цього і кількох подібних крейсерів був раніше збудований крейсер “Діана”. Крейсер “Аврора” приймав участь в бойових діях на Балтійському морі під час Першої світової війни, а з 1916 року знаходився в Пітері на ремонті. 7 листопада 1917 року (за новим стилем) на “Аврорі” одночасно артилерійським залпом і засвіченням прожектора дали сигнал до захоплення Зимового палацу.
Тут я змушений дещо запитати своїх читачів: хто знає, як називався крейсер “Аврора” ?
Ні, ви не перевтомились, і прочитали правильно. Я ще раз напитую: як називався крейсер “Аврора” ?
Невже він називався “Аврора” ?
Не дивуйтесь, але ні. Не сперечайтесь з людиною, яка багато їздила по різних відрядженнях, а іноді, досить рідко, мені траплялись в кінці 60-х років і початку 70-х відрядження в Ленінград (не кінотеатр, а місто). В кожну свою поїздку я вибирав вільну годинку, щоб пройтись до “Аврори” і погодувати чайок біля крейсера. Кидаю чайкам кусочки хліба і кричу їм “тась-тась-тась”, наче домашнім качкам, а чайки знають, що біля крейсера дуже часто багато людей, а значить, завжди хтось захоче погодувати чайок. Одного разу, коли я годував своїх чайок біля крейсера, саме привели велику групу іноземних туристів. Вони побачили, чим треба займатись біля крейсера, відразу знайшли якесь печиво, і також почали годувати чайок, та ще й, копіюючи мене, почали кричати “тас-тас-тас”. Потім вдома, мабуть, розказували, як саме в Союзі годують чайок.
Ну, добре, але як називався крейсер ?
Він називався “Святая Аврора“. Саме такий надпис був на носовій частині корабля і на рятівних кругах вздовж борту. Вже приблизно в 80-х роках була проведена велика реставрація крейсера, я не бачив крейсер після реставрації, але знаю, що після цієї реставрації з назви корабля зникло слово “Святая”. Ох, якби я тоді зфотографував корабель власним фотоапаратом ! Я не знаю, навіщо москалі витравлюють історичну назву корабля з власної історії.
Що тут скажеш ! Дурні москалі.
Тепер подивіться ще раз на фото кінотеатру “Аврора”, і вам стане зрозуміло, хто зображений на фасаді кінотеатру. Саме так невідомий мені художник уявляв святу Аврору. А крейсер десь там ззаду, маленький і непомітний.
А що було на протилежній стороні бульвару Перова, через дорогу від “Аврори” ? Там збудували великий, порожній і практично непотрібний “колгоспний ринок”. Торгові місця були і в великому, просторому приміщенні, і надворі, біля самого приміщення ринку, от лише все це було порожнє, практично безлюдне і практично не використовувалось, бо людина із села, яка добралась з важкими кошиками до Києва, не стане їхати аж до “Аврори”, є ринки значно ближчі.
А порожнє торгове місце не довго залишається порожнім. Дуже скоро цей “колгоспний ринок” був окупований дрібними спекулянтами, які перепродавали автомобільні запчастини. Знайти потрібну деталь до автомобіля було надзвичайно важко, єдина надія – або на колосальну везучість автовласника, або на ось таких автомобільних спекулянтів.
Але кілька жінок з м’ясо-молочним товаром завжди були присутні на цьому “колгоспному ринку”, лише з часом торгові місця в приміщенні ринку були демонтовані, і в цьому приміщенні був організований великий, непотрібний і порожній “автомагазин” із чотирма відділами: “Волга”, “Москвич”, “ВАЗ” і “Запорожець”. Купити все одно було нічого, абсолютна більшість автомобільних деталей була надворі, у спекулянтів. Цей імпровізований “автобазар” також називали “Авророю”. Кажуть, що автомобільних торговців не раз хотіли звідти потіснити, але це не вдалось нікому.
Як міняються людські звички ! Дивно, але колись перегляд фільму в кінотеатрі був не таким, як зараз.
Не було традиції щось їсти під час фільму, хоча бидлота іноді тихенько лузала насіння. Якщо ти в кіно на побаченні – цілуєшся і дивишся кіно. Якщо не на побаченні – дивишся кіно.
На сеанс можна було без проблеми запізнитись, ненадовго, хвилин на 10-15, бо перед кожним фільмом спочатку демонстрували кіножурнал.
Що таке кіножурнал ? Хто не знає, той нічого не втратив. Кіножурнал може бути нудно-політичним, або покажуть якісь старі новини, але трапляються і розважальні, гумористичні кіножурнали. Кіножурнал для того демонструють, щоб підтягнулись ті глядачі, які запізнились. Після кіножурналу в залі вмикається світло, заходять любителі запізнитись, а далі світло вимикають і демонструють фільм.
Спочатку наш кінотеатр стояв, як верблюд в пустелі, серед пісків, хоча перед кінотеатром було навіть трошки асфальту, але потім забудовувався і впорядковувався бульвар Перова, і з часом вигляд став досить пристойний, лише ззаду від кінотеатра аж до вулиці Курнатовського тяглась піщана пустеля між вулицями Стальського і Микитенка. З часом вона перетворилась на парк, а бульвар Перова справді став бульваром. Ось таким.
Не дивуйтесь, бульвар Перова справді був бульваром. Самі бачите, що посередині – алея для прогулянок, засаджена деревами. Зараз ви з цієї точки фото не зробите, вас просто переїдуть машинами. Бульвар Перова і досі формально називається бульваром, але насправді він давно вже проспект, а не бульвар.
Ось ще кусочок бульвару Перова, вправо від будинка з малюнком пішла вулиця Запорожця. Зараз із Перова не повернеш на Запорожця: рух машин занадто інтенсивний, тому на Запорожця встановили односторонній рух.
Бульвар Перова помаленьку забудовується. Як приємно, коли власне місто стає красивішим !
Ви прочитали частину 06.
Продовження – в частині 07, роки 1966 – 1967