Ви читаєте частину 05.
Перед нею – переходи на попередні частини:
частина 01, роки 1931 – 1941
частина 02, роки 1941 – 1949
частина 03, роки 1949 – 1958
частина 04, роки 1958 – 1962
Анонс статті: події, предмети, цікавинки, все, що нас оточувало і помаленьку забулось.
Я продовжую. Хочеш мати проблему – купи собі телевізор, називається “КВН-49“. Екран невеличкий, перед екраном ставиться здоровенна лінза, в лінзу наливають води, тоді екран виглядає трохи більшим. А скільки каналів показує телевізор ?
Один.
А не замало ? Та ні, не замало, Івано-Франківський трансляційний центр передає лише один телевізійний канал, а якщо направити антену на Чернівці, там також є свій канал. Антену просто так не перенаправиш.
Антену доведеться розмістити на дуже високій саморобній щоглі, і добре, що недалеко від нас – Карпати. На лісопереробному заводі вдалося домовитись за прийнятну ціну, щоб до нашої хати привезли дуже, дуже високий стовбур карпатської ялини. Ще деякі зусилля, витрати, допомога сусідів і родичів, і височезна щогла з укріпленою на ній антеною встановлена на батьківському подвір’ї. Телевізор недовго, але показує. Він часто ламається, але з часом мені вдається добитись, щоб телевізор працював без мого втручання. Він таки попрацював немало, і був викинутий лише в 1974 році, тоді в селі можна було приймати не один телевізійний канал, а аж 2, або навіть 3, якщо не забувати про трансляційний центр в Чернівцях.
Телевізор – справді рідкість, сусіди приходять подивитись на таку дивну річ. Чорно-біле зображення не дуже якісне, звук трохи рипить, але можна подивитись чи якийсь концерт, чи кінофільм, і все це вдома. Прогрес !
Коли ми купили собі телевізор, наш телевізор був другим в селі, причому першим був встановлений телевізор в сільському клубі. З часом модну новинку почали купувати і інші односельчани.
Мама шкодує, що по телевізору не передають нічого релігійного, якби передавали хоча б недільні служби в церкві, і то було би добре. Працююча церква є лише в сусідньому селі, але у мами нема здоров’я, щоб ходити туди навіть раз на тиждень. Добре, що здоров’я вистачає, щоб обробляти город. Але релігійні передачі є по радіо.
Потужна радіостанція в Ватикані транслює на коротких хвилях щонедільну церковну службу на українській мові, окремо трансляція в Візантійському обряді, і окремо в Римському обряді. Релігійні радіопередачі в Союзі також глушать, але глушать якось ліниво, тому радіопередачу чути добре. Ми в селі не лише в телебаченні, а також в радіоприйомі “впереди планеты всей”, я зробив батькам хороший, чутливий ламповий радіоприймач на основі шасі “Фестиваль”. Сусіди збираються у нас по вихідних, і колективно слухають релігійну трансляцію з Ватикану.
Тато з мамою вже пенсіонери, а я хочу сказати, що в наш час деякі ідеологічні недоумки доказують, що в Радянському Союзі пенсія складала (я можу помилитись) 132 карбованці, і на ту пенсію можна було добре жити і їздити відпочивати на море.
От неприємність ! Мамина пенсія була 29 карбованців, а татова пенсія аж 46 карбованців, бо він значний час працював на заводі. Мабуть, не в тому Союзі жили мої батьки. Сам я отримую зарплату більше 200 карбованців, але яке там море ! У мене сім’я, мала дитина, грошей хронічно не вистачає.
Я не можу довго бути у батьків, лише під час відпустки, а далі вертаюсь в Київ, додому, до роботи. Я повертаюсь в бурхливі київські події.
Київ – це не лише події, Київ чудовий сам собою. Є в Києві в 60-ті роки надзвичайно козирне місце, щоб в вихідний погуляти там з дитиною, чи з усією сім’єю, чи навіть з компанією, це чудове місце називається “Виставка передового досвіду народного господарства“, ми скорочено називаємо “ВиПерДос“. Офіційна назва “ВПОНХ, выставка передового опыта народного хозяйства“.
Не вигадуйте, ніби ця величезна територія називалась “ВДНХ, Выставка достижений народного хозяйства“. Ця назва “ВДНХ” була закріплена за московською виставкою, а республіканські аналогічні виставки мали називатись трошки інакше, щоб назви не плутались. Не знаю, хто і коли безсовісно причіпив до київської виставки назву ВДНХ. Перший павільйон київської виставки збудований в 1954 році.
Навіщо були ці шикарні виставки ? Щоб показати самим собі, як добре ми живемо. Ці виставки були ЛИШЕ в Радянському Союзі, їх не було в країнах вільного світу. А навіщо в тих країнах такі виставки ? Вийди на вулицю і озирнись навколо, і побачиш, як ти живеш.
Але яке чудове місце для відпочинку ! Це просто величезний чудовий парк, там є де погуляти, є де перекусити пиріжок, якщо зголоднів, і виставочні павільйони на будь-яку тематику, куди можна зайти і милуватись, які чудові речі, виявляється, у нас є. Це дуже зручно, якщо раптово пішов дощ.
Чи не купити дитині морозиво ?
Можливо, ви могли десь чути, що “о, при Союзі було справжнє морозиво, називалось Ескімо або Пломбір”, то морозиво справді було. А ще раніше Крістіан Кент, мешканець США, власник фабрики з виробництва солодощів для дітей, почав випускати брикетики морозива з шоколадною глазур’ю, для нового морозива була придумана назва “Eskimo Pie (пиріг ескімоса)”. Саме йшов 1920 рік.
Не ескімом єдиним. Також в Союзі випускався пломбір в стаканчику, за ціною 19 копійок, також було морозиво за 15 копійок і вже зовсім несмачне морозиво за 13 копійок. Кажуть (я не бачив), що було також зовсім огидне морозиво за 11 копійок, воно було з рожевим відтінком, мені таке морозиво не траплялось. З часом з’явились ще два варіанти морозива: “на паличці з шоколадом (Київське)” за 22 копійки і “на паличці з шоколадом, але трохи смачніше (Каштан)” за 28 копійок.
Це все, асортимент закінчується. Щоб поїсти в Києві якесь інакше морозиво, доведеться заїхати в “Пінгвін“, але його відкриють лише в 1972 році. Добре, почекаємо, а зараз добре було би попити води. Де тут автомат ?
При автоматі є парочка більш-менш чистих склянок, склянку промиваєш в отворі для миття, і далі за 1 копійку автомат наливає тобі в склянку газованої води, а якщо вкинути монетку вартістю 3 копійки, то газована вода з сиропом.
А, може, зустрінеться бочка з квасом ?
Злегка помивши склянку чи бокал, баба біля бочки за 3 копійки наливає склянку квасу, за 6 копійок півлітровий бокал. Якщо маєш свою трьохлітрову банку, то можна і 3 літри придбати.
Іноді в аналогічних бочках продається “бочкове пиво”, а будучи у відрядженнях в Молдавії, я переконався, що в таких бочках продають навіть вино. Хочеш півлітровий бокал вина – кажеш бабі біля бочки “уно маре”, а склянка вина – “уно мік”. Але в Кишиневі, а не на периферії, баба і по-російськи зрозуміє.
Що б іще попити, коли хочеться пити ? Є ідея, заправлю сифон.
Сифон буває скляний, буває металевий. Із сифоном треба пройтись до сатуратора, їх небагато в Києві, але вони є, і продавець, який працює в будці з сатуратором, наповнить сифон газованою водою, будеш мати вдома газовану воду, а якщо перед походом до сатуратора налити в сифон трошки якогось домашнього сиропу, то буде газована вода з сиропом.
Може, хтось хоче купити двохлітрову пляшку мінеральної, чи якогось напою ? Нічого не вийде, їх в Радянському Союзі не існувало, лише скляні півлітрові пляшки.
Згадую події, і ті, які пережив, і ті, про які прочитав. Про цю подію в Новочеркаську ми не могли знати, живучи в Києві. Ми могли би про неї знати, якби жили в Новочеркаську і приймали участь в тій події.
В місті Новочеркаську Ростовської області РРФСР 1-2 червня 1962 року був страйк робітників Новочеркаського електровозобудівного заводу. Мені не треба пояснювати, з якої причини був страйк, я і так знаю, що погнало людей страйкувати. Їх погнав голод.
Виступ було придушено силами армії і КДБ СРСР, а вся інформація про новочеркасські події, в тому числі про кількість жертв і поранених, була засекречена. Через багато років секретність була знята, і люди дізнались, що під час розгону демонстрації було вбито 26 людей, ще 87 людей отримали поранення. Сімом учасникам страйку судом був винесений смертний вирок, і вони були розстріляні.
Вони були розстріляні за участь в страйку.
Дехто вірить, що страйк відбувся через значне підвищення ціни на продовольство. Я можу сказати, що ціна могла бути лише поштовхом, а причиною була звичайна відсутність їжі в магазинах. У нас, в столиці України, на той час УРСР, ситуація з продуктами була трошки кращою, продукти іноді можна було купити. Поїхав в центр Києва, 2-3 години постояв в черзі і купив. А не поїхав в центр – не купив. Нормально !
Коли стільки зусиль доводиться докладати для купівлі звичайної їжі, чомусь проходять мимо начебто значні, начебто цікаві події. Зовсім недавно, 12 квітня 1961 року полетів в космос космонавт Юрій Гагарін. Читаємо в газетах, які неймовірні гуляння, які веселощі були в Москві на Красній площі. Або це вигадка, або нам в Києві на все начхати. Ми справді почули про цю новину по радіо, потім багато читали про неї в газетах, але щоб заради такої події перекривати Хрещатик і радісно веселитись ? Ні, у нас тут не Москва. Новина приємна, на тому і зупинились. А про деякі новини ми не знали, про них принципово не повідомляли в засобах масової інформації, просто “народу це не треба”. Що ж це за новини ?
5 травня 1961 року полетів в космос перший американський астронавт Алан Шепард. Ми про це не знаємо.
21 червня 1961 року полетів Вірджіл Грісом. Ми не знаємо.
6 серпня 1961 року полетів наш космонавт Герман Титов. Звісно, ми про це знаємо. Адже другий політ у космос !
20 лютого 1962 року полетів астронавт Джон Глен, ми не знаємо.
24 травня 1962 року полетів астронавт Скотт Карпентер, ми не знаємо.
11 серпня 1962 року полетів космонавт Андріян Ніколаєв, третій політ у космос, ми знаємо.
3 жовтня 1962 року полетів астронавт Волтер Ширра, ми не знаємо.
Можна не продовжувати. Хтось за нас вирішує, що нам треба знати, а що не треба. Я повторю цю фразу, коли буду згадувати 1986 рік.
Давайте поки що згадаємо, як звали першого космонавта, який полетів в космос. Може, Юрій Гагарін ? Та ні, не він.
В 1957 році при запуску орбітального апарата з полігона “Капустин Яр” загинув льотчик Ледовських.
В 1958 році при подібному запуску загинув Шаборін.
В 1959 році загинув Мітков.
В 1960 році при вибуху на пусковому майданчику ракети-носія загинув Долгов і ще 74 людини із стартового персонала.
Невже всі ці люди не заслужили на пам’ять ? Кого з них вважати першим космонавтом ?
Відволікаюсь. В 1962 році я отримую квартиру в Києві, і з перемістя Києва переїжджаю в Київ. Не те щоб в Київ, а малесенький, забутий Богом і людьми кусочок Києва. Дружина плаче: “Як це може бути Києвом ? Може, ти вже працюєш лісником, а мені не кажеш ? Нас заселили в лісі !”. Ми ще не знаємо, як ми полюбимо це місце, як добре тут, біля лісу, жити. Наступні сльози будуть, коли нас будуть звідси переселяти.
Доведеться згадати про щось дуже побутове і приземлене.
ЖИТЛО І ПОБУТ
Не буду повторюватись: квартира в Радянському Союзі не є власністю людей, які в ній живуть. Квартира не обов’язково “повністю своя”, не забуваємо, що це Радянський Союз.
Квартира може бути комунальна, в такій квартирі проживає відразу кілька сімей, кожна сім’я має, як мінімум, одну кімнату. Чи подобаються сусіди, чи ні, а треба терпіти.
Квартира може бути службова, вона належить якійсь організації, і людина, якій дали можливість проживати в такій квартирі, працює в тій самій організації, і ця людина негайно звільнить квартиру, якщо з якоїсь причини звільниться з цієї організації.
Квартира може бути відомча, і є теоретичний шанс, допрацювавши в організації, яка є власником квартири, до пенсії, отримати цю квартиру в постійне користування. Шанс невеликий, але є.
Квартира може бути кооперативна, вона справді є власністю сім’ї, яка проживає в цій квартирі. Незажаючи на те, що це майже приватна власність, квартиру можна лише обміняти на іншу квартиру, її неможливо продати, якщо потрібні великі гроші, її неможливо купити у когось, якщо є великі гроші. Кооперативна квартира надається організацією “в кредит” працівнику тої самої організації, і працівник багато років той кредит виплачує. Проценти за кредит такі мізерні, що можна вважати, ніби їх взагалі немає.
А от і головна мрія. Отримав – і маєш. Це квартира, яка не підпадає під попередні визначення, це просто квартира, отримана щасливчиком, і тепер щасливчик буде в ній жити. Щасливчик – це я.
Чи не купити меблі в нову квартиру ? А морда не трісне ?
За меблями та іншими побутовими предметами в квартиру треба чекати в черзі. Скільки чекати ? Може, рік, може, два, може, кілька років.
Які купити меблі ? Та ті, які будуть в продажу, коли черга підійде. Окремі черги за шафою, за диваном, за іншими потрібними речами. Відмічатись в черзі треба регулярно, спочатку раз на місяць, а як черга вже близько, то й раз на тиждень.
Так що перші роки проживання в новій квартирі – з мінімальними або відсутніми зручностями. Що ж, я все одно радий, адже в тій країні інакше не буває, це країна хронічного дефіциту. Зараз покажу вам свою квартиру. Бачите чотири невеличкі двоквартирні будиночки ?
Не бачите ? Шкода, що не бачите. Я бачу ці будиночки, хоча їх вже давно немає, зараз на їхньому місці автостоянка, а далі, вздовж лісу, замість сучасних будинків, бачу досить великий приватний сектор, це поселення називається “Куликове поле”. Нагадую, йде 1962 рік. Може, ви щось чули про Куликівську битву ? Вона, між іншим, була саме на Куликовому полі.
Ні, бились зовсім не тут. На Куликовому полі справді була битва, але це було в теперішній Тульській області, в Росії, Куликівська битва була 8 вересня 1380 між військами Дмитра Донського і Мамая. Мабуть, на тому полі також жили кулики, звідси і назва. Чи є кулики на нашому Куликовому полі, не знаю, але ліс є, він практично навколо нас. Його потрохи вирубують і забудовують новими 5-поверховими багатоквартирними будинками цілий масив, він буде називатись Воскресенка.
В нашій двокімнатній квартирі є автономне опалення, електрика і газ. Я повторю: автономне опалення, електрика і газ, інші побутові зручності відсутні. Водопроводу і водовідведення немає, воду треба носити відрами на собі з колонки, на колонку підвісив відро, покачав трохи (не почекав, а покачав), ось і відро води. “Водовідведення” також треба виносити з дому на собі в іншому відрі, бо в нашій квартирі є справжній унітаз, який (спокійно, без сміху) не підключений ні до яких труб, так що замість унітаза використовується відро. Через два роки, я не буду це тримати в секреті, нам все-таки провели і воду, і водовідведення.
І добиратись на роботу в центр Києва значно важче, ніж я добирався на роботу із пригорода Києва. Щоб було зрозуміліше: дві з половиною години на роботу, і так само додому. З часом я знаходжу альтернативний шлях на роботу, через Поштову площу, але ще немає моста Метро. Цей міст справді потрібний, за його відсутності із Гідропарка до Поштової через Дніпро в великій кількості ходять “річкові трамвайчики”, і зранку ці катери перевозять значну кількість людей із лівого берега на правий, а ввечері навпаки. На такий річковий трамвайчик можна навіть купити місячний проїздний квиток, такий проїздний жартома називають “пропливний”. Погано, коли закривається навігація, тоді шлях на роботу стає значно довшим.
Так чи інакше, а ми з дружиною і маленьким сином стали “корінними киянами”. Це приємно, але є побутові проблеми, які треба вирішувати. Дитину треба віддати в дитячий садочок, інакше ніяк. Не вміє маленька дитина цілий день бути одна, доки батьки на роботі.
Історична довідка. Дитячий садочок.
Вираз “дитячий садочок” не існує в багатьох мовах світу. Не думайте, що в англійській мові дитячий садочок називається “children garden” або “kindergarten“, це цинічна брехня автоматичних перекладачів. По-англійськи, як не дивно, ця організація має назву “day care” (проведення дня). В тій країні, яка назвалась СРСР, практично все було в дефіциті, але від 60-х років, а особливо від 70-х років двадцятого століття дитячих садочків так-сяк вистачало. Вони були капітально переповнені, але їх в цілому майже вистачало, так само, як і переповнених шкіл, а також частково вистачало поліклінік і лікарень, в усякому разі, в містах. В малих населених пунктах, що тоді, що зараз, медицина була майже “на нулі”.
Які вони були, ці дитячі садочки ?
Якість їжі – поганенька.
Загальний побутовий рівень – низький.
Підготовка до школи – практично нульова, школа була готова до того, що в перший клас приходять дітки, які не вміють нічого. Ну, діти вміють одягтись, роздягтись, взутись, роззутись. Школа для того була школою, щоб навчити дитину “з нуля”. А в садочку дітей навчали трошки малювати, трошки співати, діти вивчали віршики, слухали казки, букви і цифри накинуться на дітей в школі.
Ні приватних, ні англійських, ні елітних, ні платних, ніяких “особливих” дитячих садочків не існувало. Існували закриті відомчі, покращені садочки. Все те ж саме, але їжа і побутові умови, звісно, кращі.
Отже, віддали дитину в дитячий садочок. В наш час можна прочитати в пресі, що в деяких садочках дітей можуть додатково навчати чому завгодно, від іноземних мов до ресторанного етикету. Ми, між іншим, знали ресторанний етикет і без додаткового навчання, в ресторанах СРСР було стандартне правило етикету: не засовувати пальці в їжу глибше другої кісточки.
Дуже зручно, що садочок досить близько від нашого будинку, лише два кілометри пішки зранку і ще два кілометри ввечері. Досить швидко ми дізнаємось, яке різноманітне наше життя: то дитина приносить із садочка воші, то “без причини” могутній понос, то “невідомо звідки” якісь прищі. Група, в яку ходить мій син, переповнена, в групі аж дві виховательки, мій син каже, що одна з них хороша, а друга погана (я так розумію, що “погана” більше підтримує дисципліну). Хорошу звати Фаїна Абрамовна, а погану Софа Іосіфовна. Ці дві жінки будуть виховувати мого сина в дитячому садочку аж до випуску, далі на сина чекає школа. Виховательки дуже незадоволені моїм сином, “он совершенно не понимает по-русски, не калечьте ребенка и не разговаривайте с ним по-западенски”.
Доведеться пояснити. Не треба з дитиною розмовляти українською мовою в столиці України, ось така рекомендація.
А ми, до речі, даремно переживали, що будемо жити на пустирі біля лісу. Ця місцевість на наших очах забудовується багатьма п’ятиповерховими багатоквартирними будинками (хрущовками). Ось тут буде починатись нова вулиця, спочатку вона мала назву Сухопутна, потім її назвали Петра Запорожця.
А тут вирубали частину лісу і збудували корпус великої, чотирьохповерхової лікарні. Лише з часом корпус стане поліклінікою, а лікарня буде в кількох великих додаткових корпусах. Старих фотографій не знайшов.
А ось дуже значна подія в благоустрої. В 1963 році від Ленінградської площі (в наш час Дарницької площі) через пустирі, далі через ліс протягнули трамвай, він дотягується аж до вулиці Сулеймана Стальського, там у трамвая кільцева зупинка. Це колосальне вирішення транспортної проблеми, трамваєм можна без пересадки доїхати від нас аж до Поштової площі, а потім далі, до Червоної площі на Подолі. Якщо хтось не знає, де на Подолі Червона площа, то це теперішня Контрактова.
Дорога на роботу вже займає менше двох годин. Ось він, трамвай недалеко від нашого будинку. Старих фотографій у мене не залишилось.
Прокатаємось на трамваї.
Якщо сісти на цей трамвай і поїхати на роботу, то спочатку їдемо через ліс, він і досі не дуже знищений, просто лісу стало значно менше.
Далі ліс залишається лише зліва, там з часом буде вирубана дуже велика частина лісу і побудований Лісовий масив, а справа пустирі, які помаленьку забудовуються п’ятиповерховими будинками, там будуть вулиці Миропільська (потім вона чомусь стала Комсомольська, але потім знову Миропільська), Юності, Космічна та інші.
Далі з часом буде вулиця Бойченка, далі пустирі, на яких, без сумніву, також будуть щось будували, нарешті справа від трамвая бачимо Аварійне поселення (це назва, а не стан).
Як видно на сучасному фото, деякі будиночки Аварійного поселення збереглись і досі, але відчувається, що ці будиночки знесуть і Аварійний забудують висотками без найменшої інфраструктури. Цікаво, в яку школу підуть діти з тих сімей, які куплять квартири в нових висотках на Аварійному. Адже найближча школа – на Соцмістечку, але вільних місць в ній давно вже немає.
Нарешті, наш трамвай доїжджає до заасфальтованої Ленінградської площі. Тут я щось згадав.
Історична довідка. Київський трамвай.
18 липня 1891 року від Деміївки по Великій Васильківській вулиці до Хрещатика пройшов перший трамвай на кінній тязі (конка).
7 лютого 1892 року проведена перша проба парового трамвая. Локомотив з трьома пасажирськими вагонами пройшов від Деміївки до Царської (тепер Європейскої) площі.
1 червня 1892 року відкритий рух електричного трамвая від Царської площі до Олександрівської площі на Подолі (потім Контрактова, потім Червона, тепер Контрактова площа).
В 1900 році відкрита лінія трамвая на Пущу-Водицю. З Києвом були з’єднані селища не лише Пуща-Водиця, а також Горенка і Пріорка. Згідно перспективного плану від 1935 року, планувалось протягти трамвайну лінію навіть до Бучі та Гостомеля, а далі до Вишгорода, Нових та Старих Петрівець. Трамвай на Пущу-Водицю чудово їздить і зараз.
Кількість трамвайних ліній в Києві регулярно збільшувалась, трамваєм була охоплена все більша кількість вулиць.
На лівому березі Дніпра в 1911 році була запущена мережа Київського бензотрамваю (народна назва – «Примус»). Бензотрамвай ходив від Поштової площі до села Биківня. В 1934 році трамвай вже дотягувався до Броварів (в наш час трамвай не дотягується навіть до Биківні). По лініях бензотрамвая їздили також невеликі вантажні потяги. У 1926-1934 роках бензотрамвай був поступово електрифікований.
У вересні 1941 року київський трамвай на деякий час зупинився, і відновив рух в червні 1942 року, але передня площадка кожного вагону була призначена лише для німців, в наказі було формулювання “для військових”.
Фото насправді чорно-біле, воно фотошопом трохи підфарбоване. В листопаді 1943 року трамвай знову на деякий час зупинився. Після війни трамвай використовувався більше для вантажних перевезень, ніж для пасажирських. Хрещатиком було прокладено тимчасову трамвайну лінію для вивезення сміття і доставки будівельних матеріалів.
Приблизно з 50-х років трамвай витісняється з центра Києва і все більше трамвайних ліній будується на околицях Києва.
В наш час трамвай в Києві витісняється іншими видами транспорту. В 2011 році ліквідована лінія по Набережній Дніпра, вона в 1911 році була прокладена для бензотрамваю. Є щось символічне, вона прослужила рівно 100 років.
Продовжую. Отже, транспортну проблему нам трохи полегшили, навіть на роботу їду менше двох годин. Я і сам намагаюсь покращити собі життя, без допомоги київської влади. Мені треба більше турбуватись про сім’ю, йде 1963 рік, і у мене вже двоє дітей.
З нагоди приємного святкування народження другої дитини придбав цікаву модну річ, якою можна вразити гостей. Лише не думайте, що це статуетка.
Ні, це не зовсім статуетка. Це пляшка.
Це порожня пляшка, в яку можна наливати, наприклад, самогон чи домашнє вино, а потім з такої декоративної пляшки наливати гостям. Гості дивуються, що вдалось дістати таку модну прикрасу для святкового столу.
Мода проходить, в наш час такий предмет гостям нецікавий.
Але є речі, які завжди будуть цікаві і потрібні людям, і це фотографії. Хочу робити фотографії, і придбав собі справжній фотоапарат, називається “Москва-5“.
В цьому фотоапараті використовується плівка шириною 60 мм, на плівці розміщується аж 12 кадрів. Можна було би знайти фотоапарат для плівки шириною 35 мм, там можна розмістити аж 36 кадрів, але якість плівки провально погана, тому для хороших фотографій багато хто використовує фотоапарат на 60 мм.
Фотоапарат дорогий, і є ласим об’єктом для злодіїв.
Я знаю, що в наш час фотографувати дуже легко, треба лише наставити свій телефон (вибачте, смартфон) на об’єкт, який хочеш зфотографувати, і натиснути пальцем на намальовану на екрані кнопку. Я це знаю, але чи знаєте ви, як фотографували ми ? Зараз дізнаєтесь.
1. Побачивши щось цікаве, яке хочеться зфотографувати, відкрив фотоапарат і звів затвор. Хтось не знає, який ще затвор ? Плівка в фотоапараті надійно закрита, світло на неї не попадає. Затворна пружина разом із механізмом затвора забезпечує, щоб об’єктив фотоапарата з допомогою рухомих шторок була на надзвичайно короткий час відкритий, а далі знову закритий, за цей час на плівку насвічується зображення об’єкта, який фотографуєш. Ось так виглядає традиційний шторковий затвор.
Не треба тримати затвор взведеним, пружина ослабне, і механізм буде погано працювати. Значить, зводиш затвор перед тим, як хочеш щось зфотографувати.
2. Подивившись на фотоекспонометр, а частіше просто подивившись в небо, прикидуєш, яку видержку треба поставити. “Видержка” означає, яку частину секунди буде відкритий об’єктив при фотографуванні. Наприклад, видержка 65 – значить, затворний механізм відкриє об’єктив на 1/65 секунди. Популярні видержки – 32, 65, 125 і 250.
3. Так само подивившись на фотоекспонометр або в небо, прикидуєш, яку поставити діафрагму. Це кругова, керована перегородка об’єктива, яка дозволяє регулювати отвір, через який світло потрапляє в об’єктив, тобто змінювати світлосилу об’єктива, вона виглядає приблизно так:
Положення діафрагми характеризується числом, яке показує, наскільки діафрагма зменшує світлосилу об’єктива, це число, як правило, від 2.8 до 16. Якщо 2.8 – діафрагма максимально відкрита, 16 – максимально закрита.
Якщо помилишся з видержкою і діафрагмою, фотографія буде або абсолютно темною, або ненормально світлою.
4. Ще треба поставити правильну різкість, бо автоматичного наведення різкості ще немає. Помилишся з різкістю – буде нечітке зображення. Різкість виставляється в метрах від фотоапарата до об’єкта. Дорожчі і кращі моделі фотоапаратів мають оптичне наведення різкості (зеркалка), дивишся в окуляр і підкручуєш, щоб було максимально чітко.
5. Аж тепер можна натиснути на спуск і зробити фото.
Якщо не помилився з попередніми параметрами, є шанс, що фото буде.
Але до фотографії ще далеко.
Наклацавши всі кадрики на плівці, плівку треба проявити, це не дуже складно. Заправивши навпомацки (бо плівку не можна засвічувати) плівку в проявочний бачок, заливаєш в бачок проявник, певну кількість хвилин ліниво прокручуєш плівку в бачку. Потім залив в бачок воду для промивання, кілька хвилин ліниво промиваєш, потім залив фіксаж, певну кількість хвилин прокручуєш плівку, потім знову промивка, а тепер плівку можна вийняти з бачка і подивитись, які кадрики на плівці. Якщо не помилився з температурою проявника і фіксажа, якщо не браковані проявник чи фіксаж, якщо правильно заправив плівку в бачок, то ті кадрики на плівці, які зфотографував без помилок, будуть такі, як треба.
Це якщо плівка чорно-біла !
Процес проявки кольорової плівки має значно більше етапів, і значно важчий. Колись була така загадка : що роблять чоловіки і жінки в абсолютно темній кімнаті ?
Відповідь: проявляють фотоплівку.
Так, плівку до проявлення не можна засвічувати.
Ви ще не замучились робити фото ? Ще рано зупинятись, а тому, щоб мати фото, вмикаємо фотозбільшувач.
В кімнаті, освітленій лише червоним світлом, а якщо робимо кольорове фото, то в повній темноті, кадрик за кадриком насвічуємо з плівки на листочки фотопаперу, далі кожен листочок – в проявник, на промивку, в фіксаж, на промивку, і нехай ще трохи відмокає (так просто і примітивно – лише для чорно-білої фотографії, для кольорових фото і тут складніше). Так чи інакше, це вже справжня фотографія, але вона ще мокра.
Далі на спеціальній сушилці (а якщо немає, то на вікні власної квартири) висушив фотографії, і тепер вони готові. А якщо фотографії висохнуть без людської допомоги, то так скрутяться в трубочку, що важко розпрямити, не зіпсувавши.
Господи, то це було так складно ? Робіть фото своїм смартфоном, дивіться їх на комп’ютері, на смартфоні, на сучасному телевізорі, і знайте, що ми також любили фотографувати.
Просто фотосправа була значно важчою.
Як добре, що у мене є фотоапарат. Старша дитина йде в перший клас, і фотоапарат для такої події – дуже потрібна річ.
Ви прочитали частину 05.
Продовження – в частині 06, роки 1963 – 1966