Спогади однієї людини. Частина 07. Роки 1966-1967

Ви читаєте частину 07.
Перед нею:
частина 1, роки 1931 – 1941
частина 2, роки 1941 – 1949
частина 3, роки 1949 – 1958
частина 4, роки 1958 – 1962
частина 5, роки 1962 – 1963
частина 6, роки 1963 – 1966

Анонс статті: події, предмети, цікавинки, все, що нас оточувало і помаленьку забулось.
На початку цієї частини статті я хочу задати вам простеньку загадку:
“Великий, рогатий, зайцями напхатий”.
Не знаю, чи ви знаєте відгадку, але, мабуть, в цій частині статті прочитаєте.
На чому ж я закінчив попередню частину ? На покращенні. Просто дивуюсь, як були спресовані хороші і не дуже хороші події в 60-ті роки, але хороші події згадуються частіше.
Київ отримав в 1966 році ще один приємний подарунок: добудували Київську ГЕС.

Інформаційна довідка. Київська ГЕС.
Скорочення ГЕС означає “гідроелектростанція”, але ця назва вже неправильна, бо насправді збудували ГАЕС (гідроакумулюючу електростанцію). На місці, де зараз не дуже велике Київське море, була піщана, малозаселена місцевість. Для будівництва дамби Київської ГЕС був викопаний обвідний канал, по ньому були пущені води Дніпра під час насипання дамби. Встановлено 20 турбін суммарною потужністю трохи більше, ніж 400 МВт. Незважаючи на потужність 400 МВт, середньодобова потужність Київської ГЕС – приблизно 90 МВт, це в 10 раз менше, ніж середньодобова потужність лише одного блока атомної електростанції, я кажу про популярні блоки типу ВВЕР потужністю 1 ГВт.
Така мала потужність не тому, що погано працюють, а тому, що Київська ГЕС є гідроакумулюючою, основну частину часу електроенергія тратиться на закачку води в верхню водойму, а ввечері, при найбільшому споживанні Києвом електроенергії, вода з верхньої водойми подається на турбіни в робочому напрямі, і на протязі кількох годин потужність Київської ГЕС могла би досягати 400 МВт, якби частина турбін не була на обов’язковій профілактиці.
Київська ГЕС є не робочою станцією, а допоміжною, для пікових нагрузок.

Цікавинка Київської ГЕС – шлюзи для забезпечення проходу суден.


Об’єкт справді цікавий, від Києва до Київського моря з проходом через шлюзи вже через рік були організовані корабельні екскурсії, під різний час для екскурсії, різні судна і різну ціну. Хто мав більше грошей, міг замовити прогулянку на “Стрілі” або “Волзі”.


Дешевше було прокататись на Київське море на “Ракеті”.


Найбільш економічний варіант – звичайним тихоходним теплоходом, з можливістю роздивитись все, і не поспішаючи, і така екскурсія займала цілий день.

Гідроелектростанція, ніхто не сумнівається, штука хороша і корисна, але в 1966 році жителям СРСР почали готувати ще один подарунок: вирішено купити в італійському концерні “Fabbrica Italiana Automobili Torino” завод для виробництва легкових автомобілів. Назва італійської компанії означає “Італійська автомобільна фабрика Туріна”, скорочено FIAT. Планується випускати недорогу “студентську” легкову машину “Fiat-124“. Не дивуйтесь, але ця машина могла мати безпосередній зв’язок з Києвом.

Завод “Фіат” хотіли будувати в Києві, і така перспектива, на біду, розглядалась дуже серйозно. Ніхто з найвищих партійних керівників будь-якої “республіки” СРСР не хотів, щоб новий великий автомобільний завод будувався у них, всім хотілося, щоб завод був “десь, але не тут”. Справа в тому, що великий автомобільний завод, особливо в умовах СРСР,, створює навколо себе надзвичайно велику “брудну зону”, по-простому кажучи, засирає місто, в якому цей завод збудований. Партійним чиновникам вдалося відстояти Київ, і новий завод почали будувати в місті Ставрополі на Волзі, це було не дуже велике місто районного значення. Невезуче містечко ще задовго до будівництва автозаводу було перенесено на інше місце на березі Волги, бо воно попало в зону затоплення під час будівництва Жигулівської ГЕС. Потім місто попало ще й під перейменування, і було назване Тольятті. Ви лише не переплутайте, у москалів є ще один Ставрополь, значно більший, він знаходиться на річці Ташла.

Історична довідка. Тольятті.
Пальміро Мікеле Нікола Тольятті – італійський комуніст, політичний лідер Італійської комуністичної партії. В самій Італії він ніколи не мав значного політичного впливу на життя країни. Найбільший успіх очолюваної ним комуністичної партії був в 1946 році, коли партія на виборах отримала 19% голосів. Помер Тольятті у нас в Криму, під час свого відпочинку, похований в Римі.

Власне, після смерті Тольятті місто Ставрополь на Волзі було перейменоване на Тольятті, і новий завод, який почали будувати, з часом отримав назву ВАЗ, бо скорочення ТАЗ виглядало не дуже ефектно. На протилежному березі Волги, недалеко від Ставрополя, починаються невеличкі Жигулівські гори, тому нова модель машини була названа “Жигулі”.
Назва була вибрана, як виявилось, трохи безтолково, і маркетологи, побачивши, як погано продається машина за кордон, змінили “експортну” назву машини, і назвали “Лада”, щоб назва машини мала жіноче закінчення.
Не дуже вірю в магічний зв’язок історичних подій, але Пальміро Тольятті був родом із Туріна, а в місті, яке назвали Тольятті, десятки років випускався автомобіль “ВАЗ”, розроблений в Туріні.


Те, що зліва – це не “копійка”, це базова модель “FIAT-124“, а справа зовсім не “шістка”, це модифікація “FIAT-124-special“. Автомобіль, який випускався в Тольятті, мав все-таки значну відмінність від італійського оригінала: не було каталізатора для очищення вихлопу, і метал кузова був значно гірший. А так – повна копія.
Коли автомобіль почали випускати, це на четвертину збільшило кількість автомобільних марок в Радянському Союзі, бо раніше були лише “Запорожець” (планувалась, як спеціальна модель для інвалідів), “Москвич” і “Волга”, а до них додались ще й “Жигулі”.
Щось мені хочеться на автомобільній темі зупинитись детальніше. Почну, мабуть, з українського автомобільного заводу.

ЗАЗ
Запорізький автомобільний завод не був збудований “для випуску легкових “Запорожців”, цей завод був збудований ще в 1863 році, власник заводу Абрагам Кооп. В 1923 році завод був перейменований в «Комунар». В 1961 році завод перейменували в «Запорізький автомобільний завод» з випуском автомобіля  ЗАЗ-965 (в народі “горбатий”). Наступні моделі машин мали народну назву “вухатий” (ЗАЗ-968) і “мильниця” (ЗАЗ-968М). Далі йшла справді машина ЗАЗ-1102 “Таврія”, потім ЗАЗ-1103 “Славута”, потім п’ятидверний універсал ЗАЗ-1105 “Дана”, який випускався до 1997 року. а далі нецікаво, бо це вже був випуск чужих моделей. В наш час завод практично зупинений, іноді є публікації, що невеличка кількість якихось автомобілів начебто випущена. Ось вона, лінійка “Запорожців” на фото.


На щастя, “Запорожці” також передирались із іноземних аналогів, і перший “горбатий” був трохи погіршеною копією “FIAT-600” із двигуном Мелітопольського заводу.
“Запорожці” випускались також в спеціальному виконанні для інвалілів, у яких:
– пошкоджена права нога (ручний “газ” і гальмо).
– пошкоджена  ліва нога (електромагнітне зчеплення).
– пошкоджені обидві ноги (повністю ручне керування машиною, зчеплення електромагнітне або ручне).
– пошкоджена одна рука і одна нога (керування ручне, електромагнітне переключення передач і зчеплення).

АЗЛК “Москвич”
Московський автозавод імені ленінського комсомолу з 1930 року випускав автомобілі “Ford-A“, потім випускав ще немало копій “Ford” і “Opel“. Спочатку завод називався “Державний автоскладальний завод імені Комуністичного Інтернаціоналу молоді (КІМ)”, а нову назву отримав в 1968 році. На той час завод випускав машини .”Москвич-408” і “Москвич-412“, машини не дуже надійні, з багатьма недоробками, хоча багато моделей “Москвича” були копією німецького “Опель”. Одна з наступних моделей, яка справді відрізнялась від попередніх, називалась “Москвич-2141“, випускались навіть варіанти такої машини з інжекторним двигуном. В 2001 році завод зупинився.

ГАЗ
Відкрите акціонерне товариство «ГАЗ» («Горьківський автомобільний завод») бере свій початок з 1929 р. Товариство було створене за співучасті американської фірми «Ford Motor Company», і першими автомобілями, що випустило підприємство,  були легкові автомобілі “Ford-А” під назвою “ГАЗ-А“. З 1937 року почала випускатись змінена модель “ГАЗ-М1“.
Формально в 1946 році, а реально в 1949 році почали випускати модель “ГАЗ-М20 Побєда“. В цій машині був трохи змінений ліцензійний двигун “Dodge G5“, фордівська коробка передач, підвіска і кузов  “Opel Capitan“. З часом технологічна документація для цієї моделі була передана в Польщу, там машина випускалась під назвою “Варшава”.


Далі – з 1956 року відома всім “Волга” ГАЗ-21.
Далі – з 1970 року “Волга” ГАЗ-24.
Далі – модифікації, модифікації, а в 2010 році завод припинив випуск легкових автомобілів.

Є ще один автомобіль, який випускався за часів СРСР, але поставтесь до цієї машини серйозно. Ось вона, ця машина.


Приблизно такі машини випускались з 1958 року по 1997 рік на Серпуховському мотоциклетному заводі. Це машина для інвалідів з пошкодженням опорно-рухової частини тіла. Вона не має імпортних аналогів, а тому має багато безтолкових недоробок, і головна недоробка – в таку машину нелегко сісти і незручно сидіти навіть фізично здоровій людині, хоча призначена машина для людей з іналідністю. Така машина не купувалась, а видавалась інваліду, який, згідно з групою інвалідності, мав право на отримання машини, видавалась безкоштовно, з безкоштовним сервісним обслуговуванням (непроходимо поганим, доки не заплатиш) і заміною машини на нову через 7 років (якщо дуже пощастить).
Добре, що хоч такі машини були в допомогу людям з інвалідністю. Ще хочу підтвердити: навіть закоренілі хапуги, я кажу про автоіспекцію, не чіпали водіїв таких машин, навіть якщо таким водієм безсовісно порушувались правила водіння.

Ось така, не дуже довга автомобільна історія Радянського Союзу. Десь будують щось нове, а десь природа руйнує те, що вже побудоване людьми. В тому самому 1966 році 26 квітня стався сильний землетрус в Ташкенті, близько 300 тисяч людей залишились без житла. Згідно офіційної статистики, загинуло 8 чоловік.
Мабуть, треба написати ще раз. Землетрус стався під ранок, в 5:23 за місцевим часом, і в наших газетах пишуть, що загинуло 8 чоловік, хоча 300 тисяч чоловік не мають де жити після землетрусу.
Цинізм і дурнувата брехливість нашої тодішньої преси не мають меж. Немало людей з “Трансгазу” були відправлені на відновлення Ташкента, і з часом могли розказати, як люди шукали своїх загиблих і пропавших безвісти родичів. В тій країні офіційна правда була небажана.

Ще про одну подію в квітні 1967 року треба згадати. Радянський Союз офіційно признав загибель космонавта Володимира Комарова, Це було перше офіційне признання смерті радянського космонавта під час польоту, скільки було попередніх трагічних випадків при польоті людини в космос, ми не знали, і я думаю, що не знаємо досі. Комаров загинув при спуску капсули не Землю.

Ще одну новину написали мені батьки. Мої тато з мамою вже пенсіонери, але тим людям, які працюють в місцевому колгоспі, почали видавати справжню зарплату. Грошима. Не нараховувати трудодні, за які треба було хто зна скільки чекати видачі цукру, зерна, інших продуктів, а щомісячно видавати справжню зарплату, хоча й невелику. Як в місті ! Просто об’єднання міста і села. Через 10 років селяни будуть мати навіть справжні паспорти. Так, паспорти, а не довідку із сільради, коли треба кудись поїхати.

А у нас в Києві сталось невеличке, незначне нововведення, яке відразу відчули на собі жителі центральної частини Києва. Тролейбуси, так само як трамваї, почали їздити “по два”.
Ці чортові тролейбуси і раніше їздили “по два”. Довго немає тролейбуса, потім під’їжджає повністю напханий людьми, а за ним відразу другий. Пасажири жартують, що на кінцевих зупинках водії грають в доміно, і пара водіїв, яка програла, виїжджає на лінію. А якщо закінчать гру на “рибу”, то виїжджають обидві пари, відразу чотири тролейбуси. Я так відчуваю, що ви вже знаєте відповідь на загадку, яку прочитали на початку цієї частини статті. Так, це київський тролейбус.

Але тепер тролейбуси почали ходити справді “по два”, справжні “тролейбусні поїзди” аж з двох тролейбусів, і водій, зрозуміло, лише в першому тролейбусі.
По-перше, треба менше водіїв.
По-други, для другого тролейбуса можна використовувати напів-справні, напів-розібрані тролейбуси, другий тролейбус лише котиться “причепом”. Корисне рішення, коли транспорт не справляється з пасажиропотоком, а транспортний сервіс не справляється з ремонтом. В наш час такого чуда не побачиш, лише звичайні “подовжені” тролейбуси чи автобуси. До речі, є тепер навіть “подовжені” трамваї, а не “два трамваї в парі”. Але все це цікаво лише тим киянам, які не їздять на роботу на власній машині.

Є у нас і важкі “транспортні” новини. Весною, ще було досить холодно, з моста Патона в Дніпро впав автобус, наповнений людьми. Не сумнівайтесь, ніхто нічого не писав в тодішній пресі про цю біду, все на рівні чуток. Наша преса про такі “незначні” події не пише. Не знаю, чи встигли якимось катером підплисти і врятувати хоча б кількох людей.

Але, крім неприємних і важких подій, згадую ще й приємні. 7 березня 1967 року суботу було оголошено вихідним днем, так само, як і неділю. Від того дня і донині, субота також вихідний. Звісно, ще був деякий перерахунок робочого часу, щоб кількість робочих годмн на тиждень не змінилась.
Невже це єдине нововведення в “радянському робочому календарі” ?
Ой, ні. Тут мені доведеться дещо прочитати в архівах, бо дещо відбувалось, коли я ще не народився, або був малим.

27 серпня 1929 року в Радянському Союзі, замість традиційного в усьому світі тижня, було запроваджено “шестиденку”, що складалася з п’яти робочих днів та одного вихідного. Субота стала вихідним, неділя просто зникла. В кожному місяці (в кожному) вихідні попадали на числа 6, 12, 18, 24, 30. Люди все одно звично називали дні “понеділок”, “вівторок” і так далі, але офіційно вважалось, що треба казати “перший день шестиденки”, “другий день шестиденки”, і далі аналогічно. Це ідіотське “літочислення” було відмінене 26 червня 1940 року, вернулись звичайні дні тижня, але робочими днями стали всі дні тижня. Ми не могли цього дуже відчути, живучи на західній Україні, для нас, сільських жителів, тиждень і без офіційних указів був практично весь робочим.
9 травня 1945 року неділя знову була проголошена вихідним днем, а 30 червня 1945 року були навіть відновлені відпустки, заборонені 26 червня 1940 року, і навіть була введенв “декретна відпустка” після народження дитини, тривалістю  (читаємо уважно7 днів..

Отже, від 7 березня 1967 року у нас два вихідних. Ще багато років в суботу нас будуть виводити на роботу, але вже безкоштовно, і таку робочу суботу будуть звично називати “суботник”. “Суботник” – це твкий день, коли ти все одно працюєш, але вже надурняк, і не важливо, чи ти працюєш на своїй роботі по своїй спеціальності, чи в цей день ти разом з іншими інженерами, службовцями, вчителями прибираєш сміття десь на будівництві. Все одно, додатковий вихідний – це добре. Приємна новина про вихідну суботу, хоча й незначна.

Що ж, у нас в Києві події незначні, а в світі – надзвичайно значні. 5 червня 1967 року ми дізнались про неймовірного агресора, який захоплює чужі території, і скоро захопить пів-світу. Ні, це не колорадський жук.

Історична довідка. Ізраїль.
Говорячи про Ізраїль, будемо згадувати лише Ізраїль, без згадування єврейської історії до Ісуса чи після Ісуса. 29 листопада 1947 року Генеральна асамблея ООН прийняла план розділу Палестини. Згідно з цим планом Єрусалим стає міжнародним містом, щоб не допустити конфлікту через його статус. Арабські країни, в тому числі Ліга арабських держав та Вища арабська рада категорично відкинули план ООН по розділу Палестини. Незважаючи на це, план був прийнятий при підтримці СРСР та США.
Прийняття плану розділу Палестини викликало початок повномасштабних військових зіткнень між єврейськими і арабськими формуваннями.
15 травня 1948 року Єгипет, Сирія, Ліван, Саудівська Аравія, Ірак та Ємен оголосили війну євреям Палестини і напали на щойно проголошений Ізраїль з метою знищення нової єврейської держави. Бойові дії тривали до 18 липня 1949 року, а вже 20 липня було підписано останню угоду про припинення вогню з Сирією.

Одною війною не обійшлось. 5 червня 1967 року ізраїльські ВПС завдали ударів по всіх аеродромах Єгипту, фактично знищивши єгипетські ВПС. Пізніше були розгромлені ВПС Йорданії та Сирії, частково знищені іракські ВПС. На протязі 6 днів йшли бойові дії, ізраїльські війська захопили сектор Газа, Голанські висоти, Північно-Східний Синай, Єрусалим і навіть Шарм-аль-Шейх. Ну, Шарм-аль-Шейх потім довелось віддати. Війна продовжувалась 6 днів, її так і назвали: “шестиденна війна”.

Радянський Союз під час цього конфлікту надавав значну військову допомогу арабським країнам, хоча наші газети про це не писали, говорилось лише про агресію Ізраїля. Радянський Союз і його підлеглі країни розірвали дипломатичні стосунки з Ізраїлем, Лише в 1988 році з’явиться надія на встановлення дипломатичних стосунків між СРСР та Ізраїлем, в тому році Ізраїль, не роздумуючи, поверне Радянському Союзу терористів, які захопили заручників в місті Владикавказ (на той час Орджонікідзе), і за звільнення заручників запросили три мільйони доларів США і літак, який би доставив їх в Ізраїль. Видача терористів відбулась так швидко, що назад вони летіли тим самим літаком.

Звісно, багато років дипломатичних стосунків з Ізраїлем не було, а от еміграція євреїв із Радянського Союзу була значна. За відсутності прямого повітряного сполучення компанією “Ель-Аль” чи “Аеросвіт” міграція йшла через Рим або Відень, а далі вже в Ізраїль, в якщо пощастить, то мимо Ізраїля відразу в США. Умови для дозволу еміграції були досить прості:
– єврейське коріння по маминій лінії;
– відсутність допуску до будь-якої службової чи секретної інформації;
– відсутність родичів в СРСР, про яких емігрант мав піклуватись;
– заборона вивезення будь-яких матеріальних цінностей, ювелірних виробів, фінансів.
Був навіть такий жарт: заповнює єврей-емігрант анкету для еміграції, відповідає на запитання:
– чи був під судом чи слідством ? Ні.
– чи є на утриманні хворі, недієздатні, неповнолітні родичі ? Ні.
– чи є неоплачені кредити, фінансові зобов’язання ? Ні.
– чи ухилявся від служби в армії ? Ні.
– національність ? Так.

Проблеми еміграції ні мене, ні інших українців ніяким боком не хвилюють. Я довго готувався, і збираюсь піти на футбол.
Це правда, 20 вересня 1967 року відбулась цікава подія, до якої я не менше двох тижнів готувався. Я справді пішов на футбол.
Не дуже смійтеся, я і раніше ходив на деякі ігри київського “Динамо” на Центральний стадіон, це було досить рідко, я не був футбольним фанатом. Але цього разу я пішов НА ФУТБОЛ, і навіть довго готувався до цієї події. На наш відділ в “Трансгазі” виділили значно менше білетів, ніж хотілось, але колеги по роботі вирішили: краще будемо сидіти на стадіоні в тісноті, але підемо всі. Вдалось знайти підходящий папір, і на нашій світлокопіювальній установці зробили зі справжніх білетів кілька копій. Не менше двох тижнів зайняла ця робота, ми пробували різні варіанти, доки не отримали справді подібні білети.

Оце так футбол ! Наші тоді виграли у “Селтіка” 2:1. Більше не вигравали ніколи.
Я бачу, що про стадіон треба розказати окремо.

Інформаційна довідка. Київський стадіон.
Формальна дата відкриття київського стадіона – 12 серпня 1923 року, він тоді називався «Червоний стадіон ім. Л. Троцького», і на стадіоні були проведені змагання першої Олімпіади Київщини. Вже в 1924 році стадіон трошки перейменували, він став називатись «Червоний стадіон», без Троцького.
В 1936 році почалась значна реконструкція стадіона. Крім трибун для глядачів на 50 тисяч місць, було добудовано фізкультурний павільйон з роздягальнями, суддівськими кімнатами і лікарськими кабінетами. Було змонтовано системи освітлення та радіофікації. Поруч зі стадіоном, біля підніжжя Черепанової гори, були збудовані майданчики для волейболу, тенісу, баскетболу й городків. Оновлюваний стадіон змінив назву, він став називатись “Республіканський стадіон імені С. Косіора”. В 1938 році назву все-таки відкоректували, тепер була назва “Республіканський стадіон” без Косіора. Реконструкція стадіона йшла досить довго, і урочисте відкриття стадіона планувалось на 22 червня 1941 року. До цієї дати і назва стадіона була знову змінена, тепер він називався “Республіканський стадіон імені М. Хрущова”. Київське “Динамо” мало грати 22 червня з московською командою Червоної армії, майбутня назва клубу ЦСКА (Центральный спортивный клуб армии).

Почалась Велика Вітчизняна війна, відкриття стадіону в той день не відбулось. 19 вересня 1941 року до Києва увійшли німецькі війська. Відомий футболіст київського “Желдора (Железная дорога)” Г. Швецов, який прийняв нову владу і поставився до неї лояльно, з власної ініціативи створив спортивне товариство “Рух” для спортсменів, що визнали нову владу. Швецов став граючим тренером футбольної команди цього товариства. Свої матчі “Рух” проводив саме на новому Республіканському стадіоні, який був перейменований на Всеукраїнський стадіон, і офіційно відкритий з новою назвою 12 липня 1942 року. Перші футбольні ігри на стадіоні почались раніше, 7 червня 1942 року відбулася гра за участю футбольних команд “Рух” і “Хлібзавод”. А на урочистому відкритті стадіона відбулася гра між командою “Рух” і командою однієї з німецьких частин “Д.В.”. Команда “Рух” в тій грі виграла.

Трошки легенди. Після війни підтримувалась легенда, що німці, щоб покарати команду “Рух” за свій програш, розстріляли футболістів. Ніхто футболістів ні за програш, ні за виграш не розстрілював, але більшість спортсменів команди “Рух” справді загинули в війну.
Я пережив війну в селі на Прикарпатті, а не в Києві, але добре знаю, як мало коштує під час війни людське життя.

Наступне відкриття стадіону відбулося в 1949 році. Стадіон не дуже постраждав під час війни, але потребував оновлення. Він знову називався “Республіканський стадіон імені М. Хрущова”. Стадіон працював, але модернізовувався, в 1954 році був добудований головний фасад стадіону, ось і фото.


Замість “крісел для глядачів” ще довго будуть довгі лавочки, на них намальовані номери місць. Навіть в суху погоду, це я перевірив на собі, штани дуже забруднюються після сидіння на такій не дуже чистій лавочці, тому на стадіон йдуть, як правило, з газетою, підклав газету, і штани не забрудняться. Але в дощ все, що було надруковане на газеті, буде надруковане на штанах.


В 1962 році назва стадіона знову змінилась на більш коротку: “Центральний стадіон”. А в 1966 році почалась реконструкція стадіона, з добудовою другого яруса для глядачів.


Тепер на стадіоні могли розміститись 100 тисяч чоловік, хоча, згідно кількості білетів на футбольну гру, насправді було не більше, ніж 90 тисяч.
Наступна модернізація стадіону була під Олімпійські ігри 1980 року в Москві, і деякі відбіркові матчі Олімпіади проводились в Києві. Стадіон був серйозно модернізований, замість лавочок для глядачів тепер були встановлені індивідуальні пластмасові крісла, а кількість місць для глядачів зменшилась до 70 тисяч. Стадіон знову перейменовано на “Республіканський стадіон”. Щоб стадіон не розслаблявся, його в 1996 році перейменували на “Національний спортивний комплекс “Олімпійський”.

Щось я забіг трохи наперед з нашим стадіоном. Повертаюсь в 60-ті роки.

ДАЛІ БУДЕ. Стаття буде довгою

Всім бажаючим продаємо наш інформаційний архів

Ви можете замовити ВЕСЬ наш файловий архів, його об'єм - більше 12 Гігабайт. Отримати можна в вигляді бандеролі з чотирма DVD-дисками, на яких ВСІ наші схеми, мануали, вся додаткова інформація, або завантажити вказаний архів через Інтернет. При завантаженні через Інтернет - вартість замовлення 120 грн, при замовленні на DVD-дисках - загальна вартість 200 грн при замовленні доставки звичайною Укрпоштою, або 220 грн при замовленні доставки Новою поштою. Оплата - після отримання замовлення.
Ось СПИСОК НАШИХ ФАЙЛІВ.
Для замовлення архіва треба перейти НА СТОРІНКУ ЗАМОВЛЕННЯ.
Схема мануал телевизора шасси, схему скачать бесплатно, ищу схему модулей, ищу шасси телевизора, схемы телевизоров, мануалы

Залишити відповідь (Leave a Reply)