Ви читаєте частину 03.
Перед нею – переходи на попередні частини:
частина 01, роки 1931 – 1941
частина 02, роки 1941 – 1949
Анонс статті: події, предмети, цікавинки, все, що нас оточувало і помаленьку забулось.
Добре тим, у кого рідні повернулися з війни, а таке щастя випало не всім. Тато прийшов з війни, хоча із запізненням на 4 роки, але тато повернувся. Я озирнувся навколо.
Це я умовно кажу “я озирнувся“. Просто з’явилось бажання робити все, що можливо, для покращення свого життя. В селі для цього спочатку треба обзавестись головними атрибутами сільського життя, атрибутів багато, і вони різноманітні: це кури, качки, гуси, свиня, коза, корова. До всього цього додаються пес і кіт. Вже не було вимоги “віддай все в колгосп”, а значить, пора налагоджувати своє життя. Ми почали помічати, що у нашої сім’ї є можливості для кращого життя, і з поверненням тата з’явилось бажання для такого покращення.
Вже не було примусового набору чоловіків для чогось подібного на німецьку “труд-армію”, ця напасть звалилась на наше село в 1947 році, але потім помаленьку затихла. Вже дозволено було мати і домашню птицю, і худобу, хоча були встановлені дуже великі щорічні продуктові податки. Тато пішов працювати на завод, а це зарплата в кілька раз вища, ніж у тому нещасному колгоспі, з тими трудоднями. Не лише нам ставало трохи легше. Ще в 1946 році повернувся з армії татовий брат, мій дядько, він в війну дійшов аж до Берліна, у нього були бойові нагороди. Татова сестра, моя тітка, вийшла заміж одного з нових “начальників”, кілька таких керівників були направлені в наше село в 1945 році. Між іншим, я не називав свого дядька “дядьком”, і тітку не називав “тіткою”.
Інформаційна довідка. Дяді і тьоті.
Хто відпочивав у Карпатах, той міг почути, що дядька там називають “вуйко”. Насправді трошки не так.
Дядько по маминій лінії (брат мами) – це вуйко, а дядько по татовій лінії – це стрий.
Відповідно, тітка по маминій лінії – вуйна, по татовій лінії – стрийна.
А звертання до незнайомої людини, яке в Києві може звучати як “дядьку, маєте закурити ?”, а ті, у кого “русскоязычная челюсть”, можуть запитати “дядя, курить есть ?”, на західній Україні звучить як “вуйку, маєте сірку ?”.
Та сама Україна, але діалекти свої.
Чоловік моєї тітки, весь такий “керівник”, спочатку ходив по селу в військовій формі, з пістолетом на боці. У нього не лише зарплата була краща, ніж у інших, він ще й мав можливості діставати продукти, які просто були відсутні в продажу. Коли він в 1948 році прийшов свататись до моєї тітки, він здуру прийшов у військовій формі, зі своїм пістолетом, і був негайно вигнаний з того сватання. Лише через кілька місяців він прийшов свататись знову, в цивільній одежі, і без пістолетів. Потім вони зареєстрували свій шлюб у сільраді, про якісь весілля тоді мова не йшла. Пройшли роки, у них народилось троє дітей, а коли народилась найменша їхня донечка, він зп’яну впав в калюжу, та й помер.
Щось я дуже забігаю наперед.
Тато сказав мені строго: я повинен отримати вищу освіту, щоб не на заводі працювати в три зміни, а мати достойну роботу. Я ще мав цілий рік вчитись в школі в останньому класі, але мені і самому хотілось мати “освіту, щоб знати радіо”.
Мабуть, в цьому рішенні якусь роль зіграв радіоприймач.
Великий ламповий радіоприймач “Telefunken“, який нам ще в 1939 році дав сусід-поляк, ми тоді добре заховали, і лише в 1946 році я вийняв радіоприймач зі схованки. До приймача потрібні були батареї, але які потрібні батареї, і де їх взяти, ми не знали. Я надіявся знайти ці батареї і мати справжнє, працююче радіо, а мама думала, що це радіо краще продати і купити якоїсь їжі. Але нікому не потрібен був непрацюючий радіоприймач, тому я спочатку повиймав з нього радіолампи та інші деталі, а потім все це викинув.
Дуже хотілось в майбутньому “розумітись на радіо”, саме це бажання було перетворене у визначене рішення: поступати у Львівський політехнічний.
Для початку треба було ще цілий рік вчитись у школі, і вчитись якнайкраще, бо інакше неможливо буде попасти в інститут. Цей останній рік я справді намагався вчитись якнайкраще, я справді багато часу приділяв навчанню, а домашні справи моєї сім’ї значно покращились. З деякою допомогою близьких родичів ми змогли вже восени купити корову з поступовою виплатою, вже були у нас кури, і чоловік тітки допомагав діставати зерно. Зерно не важко було “десь діставати”, головне було, щоб “не посадили”.
Доведеться розказати те, про що колись треба було мовчати.
Цей горе-колгосп навіть після збирання врожаю залишав на полі стільки зерна, що незрозуміло було, чи основна частина врожаю лежить на полі, чи насправді зібрана. Колись, при Польщі, пан за таке збирання врожаю засік би таких робітників різками мало не до смерті, а потім сам би повісився. Здавалося б, треба всім бажаючим дозволяти збирати ці залишки врожаю, щоб ні одна зернина не пропала.
Ага, якраз.
Історична довідка. П’ять колосків.
Це постанова ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 року. Закон передбачав як захід судової репресії за розкрадання колгоспного і кооперативного майна «розстріл із конфіскацією всього майна із заміною за пом’якшувальних обставин позбавленням свободи на термін не нижче 10 років з конфіскацією всього майна». Кражею вважалось навіть збирання покинутого на полі зерна. Амністія у цих випадках заборонялась.
Зрозуміло, що найбільш репресивна дія цього страшного закону не торкнулася західної України, яка в той час належала до території Польщі. Зрозуміло, що в 1949 році і подальших роках вже не було таких ненормально жорстоких репресій за збирання залишків незібраного колгоспного врожаю, але залишалась безжалісна кримінальна відповідальність. От і потрібно було невеличке прикриття, щоб за збирання нічийного, покинутого зерна не отримати тюремний термін.
З часом селяни навчились “вирішувати проблему”. Кожен намагався на своєму городі посіяти хоч пару квадратних метрів пшениці, а потім, якщо знайдуть у тебе зерно, яке залишилось на колгоспному полі і вночі зібране тобою, завжди можна доказати, що “це з мого города”.
Останній клас в школі ! Підручників дуже мало, але зошитів вдосталь, і чорнило є, і ручки, які вмочуєш в чорнило через кожні написаних дві-три букви. Шкільна форма на селі ? Ні, ще рано, ще тільки 1949 рік.
Історична довідка. Шкільна форма.
Шкільна форма була офіційно введена в СРСР в 1949 році. Сукня для дівчаток була точною копією сукні гімназисток. А костюми для хлопчиків був виготовлені в традиційній мілітаристській традиції, і трохи нагадували форму військових або залізничників. Шкільні костюми, як і костюми військових, складалися з штанів і гімнастьорок з коміром-стійкою, і широкий ремінь на гімнастьорці. Ремінь нічого не підтримував, ні штани, ні гімнастьорку, він був декоративним елементом.
В 1962 році відбулася зміна шкільної форми для хлопців. Гімнастьорка була замінена синьо-сірим вовняним костюмом, який вже не мав напіввійськовий вигляд. До форми ще додавався ремінь з бляхою, але замість кашкета з кокардою вже був берет, та й сам ремінь можна було не носити. Вимога “стригтися під машинку” вже була не строга. Для дівчаток збереглась парадна форма з білим фортухом і білими гольфами, у волосся впліталися білі банти, у будні дні дівчаткам дозволялося заплітати коричневі або чорні банти.
Після розпаду Радянського Союзу в школах потрохи відмовилися від носіння обов’язкової шкільної форми. Тепер кожен навчальний заклад сам вирішує, чи вводити форму. Багато елітних гімназій та шкіл замовляють розробку і пошиття шкільної форми відомим будинкам мод. В наш час така форма стає показником престижу і обраності.
Так що я обійшовся без форми. Не сумнівайтесь, після закінчення школи ми обійшлись без випускного, але простенькі атестати про закінчення школи отримали. З таким атестатом, з довідкою із сільради замість паспорта, без підручників, з яких можна було би перед вступними екзаменами щось почитати, я в 1950 році поїхав штурмувати Львівський політехнічний інститут.
Історична довідка. Львівська політехніка.
В 1841 році було створено Цісарсько-королівську реально-торговельну академію у Львові, в ній був зформований технічний факультет. В 1847 році назву було змінено на Технічну академію. Найдавніший диплом, що зберігся, виданий студенту Технічної академії, датований 1858 роком. У 1877 році Технічна академія отримала титул школи високої освіти і змінила свою назву, вона стала називатись “Політехнічна школа”. У 1921 році згідно з розпорядженням Міністерства релігійного визнання та освіти назву Львівської політехнічної школи було змінено на Політехніку Львівську. У 1939 році Львівську політехніку реорганізували у Львівський політехнічний інститут (ЛПІ). У червні 1993 року Львівський політехнічний інститут отримав четвертий рівень акредитації, статус університету і назву Державний університет «Львівська політехніка». У 2000 році Політехніка отримала статус національного університету.
Коли я приїхав до Львівського політехнічного інституту, в ньому працювало 7 факультетів, мені найбільше сподобався електротехнічний факультет.
Туди я і поступив.
За кілька тижнів проживання в гуртожитку перед вступними екзаменами вдалось підучити саме те, що запитували на екзаменах, а не те, що я знав зі шкільної програми, а може, просто пощастило. Вже в 1955 році, коли моє студентське життя закінчувалось, при поступанні до інституту були введені квоти для тих, хто служив в армії чи мав ще якісь пільги, і така квота була аж 40%. З часом в деяких інститутах квота піднялась до 80%, і лише 20% – звичайні абітурієнти, без пільг.
В вересні, будучи студентом першого курсу, я отримав справжній паспорт, мене також записали в комсомол і навіть видали комсомольський квиток. Без такого квитка навіть теоретично неможливо було отримати вищу освіту, а для робітничих професій “комсомолість” була ще не обов’язковою. Паспорт був приблизно такий:
Такий паспорт із сірою обкладинкою прослужив у мене недовго, після закінчення інституту, коли вже почав працювати, я отримав паспорт іншого зразка, з зеленою обкладинкою. В тому паспорті було вказано, що я “служащий”, незалежно від того, де я працюю і ким я працюю. Моя молода дружина при отриманні зеленого паспорта не працювала, у нас саме народилась дитина, і в тому паспорті у неї було написано “иждивенка”. Працюй, де хочеш, але згідно паспорта ти “иждивенка”. Лише в 1975 році ми з нею отримали паспорти нового зразка, без коментарів “служащий” чи “иждивенка”. Моя стара мама також отримала свій перший і єдиний паспорт в 1976 році, а тато не дожив до отримання першого в житті паспорта, на той час він вже помер.
Що це я забігаю наперед ? Я підозрюю, що хтось із читачів прочитав слово “комсомол” і не знає, що це таке, тому треба пояснити. Формальна назва “Всесоюзный Ленинский коммунистический союз молодежи (ВЛКСМ), або Комсомол“. Він себе позиціонує як “комуністичний молодіжний рух”, а якщо ви запитаєте, в якому напрямку цей рух, то не сумнівайтесь, цей рух броунівський, тобто він хаотичний, і в нікуди.
На побутовому студентському рівні – це приблизно раз на місяць обов’язкові комсомольські збори, кожна студентська група є заодно “комсомольською групою” а в групі вибирається “комсорг” (комсомольський організатор), такий собі “мікро-керівник”, який реально нічим не керує, але його сварять за те, що група або не вийшла на суботник, або ще щось непотрібне не зробила. Звісно, є ще комсорг курса, комсорг факультета, а вже комсорг інституту – це “звільнена особа”, він в інституті не вчиться, і за свою “комсомольську діяльність” отримує зарплату.
Є вимога носити невеличкий комсомольський значок. В комсомолі потрібно бути чи то до 28 років, чи до 29 років, а як досяг цього віку, маєш право виписатись із комсомолу і забути про нього назавжди.
Може, хтось прочитав незнайоме слово “суботник” ? Це або безкоштовне прибирання сміття в вихідний десь невідомо де, куди пошлють, або ще якась разова безкоштовна робота в вихідний, але головне, що обов’язково примусова, із звітністю, хто прийшов, а хто ні.
Чудові студентські роки, що б там не було ! Нехай вас обманюють старі пенсіонери словами “ми колись такі КаВеЕни проводили…” але це неправда. Назва КВН (клуб веселых и находчивых) з’явилась лише в 1961 році, але ми також на свята влаштовували розважальні, смішні концерти. Це було майже обов’язковим атрибутом студентського життя.
А що в цей час робиться у мене вдома ? Я раз на півроку приїжджаю до батьків. Перед поїздкою я надійно ховаю подалі свій комсомольський квиток і значок, я зовсім не підтримую комуністичну ідеологію і не борюсь з нею, але якщо хтось в селі побачить мої комсомольські атрибути, то буду мати значні, як би це сказати, побутові неприємності. Добре, якщо лише наб’ють. Не дивуйтесь, це західна Україна, там комуняк не люблять.
Комуняку – на гілляку. Особисто я підтримую.
Вдома у батьків значні покращення. За роки мого навчання в інституті батьки змогли придбати і будівельних матеріалів, і дерева, і в літні канікули, коли я міг допомагати батькам, ми навколо нашої старої хати збудували стіни нової майбутньої хати, а далі зруйнували дах і надбудували над ним новий дах нашої нової хати, і залишки старої хати повикидали через вікно збудованої нової хати. Ось так, на тому самому місці – нова хата, прекрасна, і значно більша. В хаті велика кухня, на кухні при необхідності є навіть два спальні місця, і велика кімната, в кімнаті також аж два спальні місця. Є також непогані, просторі сіни.
І все. Власне, ось наша хата, вона належить невідомій мені сім’ї, батьківська хата після смерті батьків ще два рази перепродавалась. Просто дивно, що хата досі збереглась. Фото сучасне, довелось фотошопом дещо прибрати.
Я не можу детально порівняти моє студентське життя із сучасним студентським життям. Я лише попробую згадати, що зникло за ці роки із студентського життя, і що нове з’явилось.
Зникло нескінченне бажання щось поїсти, а таке бажання майже не покидає людину, коли фінанси обмежені мізерною студентською стипендією, а продуктів з дому можеш привезти дуже рідко.
Зникла дисципліна в відвідуванні лекцій, я не з телевізора знаю, що в наш час іноді на лекції присутня лише менша частина курсу, чи потоку.
Зникли воєнні кафедри з вузів, вони трансформувались в щось платне і необов’язкове. Колись лише деякі вузи були “без воєнщини”.
Не зникли, але дуже змінились традиції виконувати за гроші замість когось курсові роботи, розрахункові роботи, і таке інше. Нероби з грошима у вузах залишились, ала така робота виконувалась тихо, підпільно, неможливо було десь на стовпі побачити об’яву “Курсові, дипломні, і що завгодно, і ціни помірні”.
Змінились студентські атрибути. Мабуть, ще подекуди залишилась гітара, але значно більше слухають не ту музику, яку грає твій товариш, а ту, яка записана десь там “на гаджеті”.
Зникли книги на руках у студентів, зникають конспекти, які пишеш самостійно, під час лекції. В студентських руках з’явились різноманітні “гаджети”.
Традиції весело і чудово провести час не збільшились і не зменшились.
На початку березня 1953 року одного студента вигнали із інституту без найменших порушень дисципліни чи навчання, вигнали лише тому, що Сталін помер. Той студент жив у нашому гуртожитку, добре вмів грати на акордеоні, і кожен день на ньому грав. Ми не могли знати, що після смерті Сталіна на акордеоні грати не можна, саме за це студент був відрахований з інституту. Чи були до нього застосовані додаткові безглузді покарання, і яка доля того студента, ми не знаємо.
В багатьох мемуарах і “начебто мемуарах” можна прочитати “як народ сумував” за померлим. Мабуть, десь були люди, які переживали від такого горя, і підозрюю, що ці люди були в основному в Москві, в усякому разі, в Росії. У Львові, де я тоді вчився, побутувала думка “подох, і чорт з ним, може, тепер стале легше”. Ніхто і не надіявся, що стане краще, максимальною мрією було “може, стане легше”. Так що без вигадок про те, що “народ любив і сумував”. А от вже в 70-ті роки з’явилась ідіотська мода почепити в машині портрет Сталіна, а вже далі почали “згадувати”, що, мовляв, “було дуже непогано”. І їжі, мовляв, було вдосталь, і ціни знижувались, і нікого не саджали за необережно сказане слово, і ерекція була хорошою.
Я також згадую, і можу сказати, що із перерахованого правда була лише про ерекцію.
Студентське життя закінчується, і от ще одна відмінність, “як було і як стало”. На відміну від теперішніх часів, студент не вибирає, куди піти працювати після інституту, студента “розподіляють” і направляють туди, де він буде працювати перші три роки. Мене направили працювати в одне з відділень тодішнього “Трансгазу”, в містечко Бердичів. Потім я, одружившись, привіз в Бердичів молоду дружину.
Ну, є в Бердичеві деякі відмінності від інших невеликих міст. Українців там багато, але, знаєте, не-українців там також немало. Кажуть, в наш час багато з них виїхали в Ізраїль, і містечко стало не таким колоритним. Моїй молодій сім’ї надали в Бердичеві окрему квартиру.
Інформаційна довідка. Квартирне питання.
Чи хочете ви купити або продати квартиру, чи не хочете, це ваша особиста справа, але при Союзі ми цього не могли зробити.
Квартира є державною власністю, і надається державою, власне, не те щоб державою, а тим державним підприємством, де ти працюєш. В важливих, багатих організаціях люди отримують квартири значно швидше, а в деяких організаціях квартиру можна чекати років 20, чи навіть більше. В отриману квартиру без проблеми можна прописати новонароджених дітей, але дуже важко прописати власних дітей, які раніше були прописані на іншій житлоплощі, нелегко також прописати власних батьків. Зрозуміло, що “не родичів” прописати в квартирі абсолютно неможливо. Після смерті прописаної в квартирі людини його частка розподіляється між іншими прописаними, ніхто не може квартиру продати чи купити, подарувати, передати у спадок.
Продовжувати не буду, бо доведеться переписати весь житловий кодекс СРСР. Цей житловий ідіотизм був не єдиною ізюминкою тої країни. Отримана в Бердичеві квартира була зовсім недалеко від того спортзалу, де 14 березня 1850 року вінчався французький письменник Оноре де Бальзак із місцевою графинею Ганською.
Ось такими вони були. Весільних фотографій не збереглось.
Бальзак вінчався в спортзалі ? Іншого місця знайти не міг ?
Ні, вінчання проходило в католицькому костьолі святої Варвари. Це вже при Радянському Союзі костьол спочатку був на багато років закритий, а потім деякий час використовувався як шкільний спортзал. Я не знаю, чи переробили спортзал назад на костьол, бо вже багато десятків років не був у Бердичеві. Я думаю, що цей костьол мав би бути цікавою архітектурною особливістю Бердичева. Звісно, в Бердичеві ще є усипальниця Леві Іцхака бен Мейра, рабина Бердичівського, і кажуть, що вона також є місцем паломництва туристів, а також хасидів, але в ті часи могила Іцика мало цікавила туристів.
Хто хоча б деякий час прожив в Бердичеві, той ніколи не буде антисемітом. Нехай євреї вважають, що вони такі релігійні, такі особливі, такі з традиціями, словом, все в них не таке.
Ну-ну…
Вже після першої випитої ними чарки дивишся на них – звичайні українці, лише носи трохи більші. Перше єврейське слово, яке я запам’ятав, це було слово “лихаєм”. Приблизний переклад – “будьмо”. А популярний бердичівський тост – “спочатку лихаєм, потім бухаєм”. Кажуть, що у євреїв є дві мови, іврит і ідиш. Якою мовою найбільше користувались бердичевські євреї, я не знаю.
Місцевий колорит – штука цікава, але мушу сказати, що молодим спеціалістам просто так квартиру не дають. Вам сподобалося б жити 25 днів на місяць десь у відрядженнях і 5 днів на місяць – вдома ? Некомфортно ? Так, дуже некомфортно, хоча доводилось терпіти такі незручності. Зрозумівши, що багато років такої роботи моя сім’я не витримає, я почав шукати можливість змінити роботу на таку, де трохи менше відряджень і трохи більше роботи з улюбленою електронікою. Радіолюбительство помаленьку починало мене захоплювати, а, наприклад, зробити і налагодити радіоприймач вже не було для мене проблемою.
А головне, була невеличка, слабенька мрія жити не провінціальному містечку, а в великому місті. З часом в структурі Трансгазу знайшлась для мене підходяща вакансія, і не десь, а зовсім недалеко від Києва.
Та що там казати ! Майже в Києві !
Я з дружиною і маленькою дитиною залишаюсь без житла, але ми переїжджаємо, з надією отримати житло поблизу Києва. Поки квартири немає, і це не вигадка, ми живемо на території газокомпресорної станції.
Але це Київ !
Ви прочитали частину 03.
Продовження – в частині 04, роки 1958 – 1962